read-books.club » Сучасна проза » Долі та фурії 📚 - Українською

Читати книгу - "Долі та фурії"

113
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Долі та фурії" автора Лорен Грофф. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 65 66 67 ... 99
Перейти на сторінку:
свою владу. А звали її Матильда.

— Матильда, — сказала Орелі.

— Матильда, — повторила вчителька. — Bon. Гаразд.

Ось так, несподівано, Орелі влізла в шкіру Матильди. Вона відчула, як спокій тієї дівчинки сходить на неї, як у неї з’являється її холодний погляд, її стрімкість. І коли хлопчик попереду знову обернувся до неї, щоб зобразити ще якусь гидоту своїм язиком, вона швидко простягла руку й сильно прищикнула його язик прямо через щоку. Він заверещав, із очей бризнули сльози. Вчителька обернулася й побачила, що Матильда сидить спокійно, і хлопчик був покараний за те, що шумів. Десь за годину вона помітила, що на щоці в хлопця з’явилися дві червоні виноградини. Їй схотілося лизнути їх.

Якось під час вечірки у щасливі «підземні» роки у Ґринвіч-Віллидж, коли вони з Лотто так розпачливо бідували [дірки в її шкарпетках, обіди із сонячного світла й води], — замість Різдвяних гірлянд — вервечка лимонів на стінах, дешева горілка, змішана з соком, — вона перебирала CD-диски, аж раптом почула, як хтось крикнув «Орелі!», й ось їй знову одинадцять, вона у відчаї, самотня, розгублена. Вона різко обернулася. Та це був її чоловік, він захоплено розповідав чергову байку: «…Не знав, що то був супозиторій, і використав його орально!» Друзі аж вили від сміху. Дівчата танцювали, тримаючи чашки в руках.

Матильда пішла у спальню, рухаючись, як робот, байдуже минула три тіла, які захоплено кублилися на ліжку. Вона сподівалася, що коли вони закінчать, то знімуть постільну білизну з ковдри. Вона залізла до шафи, де пахло кедровою деревиною та її власним тілом. Вклалася серед свого взуття. Заснула. Прокинулася, коли за кілька годин Лотто відчинив дверцята і, сміючись, обережно витяг її звідти, відніс у спальню й поклав у ліжко. Вона з полегшенням побачила, що з матраца зняті простирадла, що вони з чоловіком нарешті самі і що його гаряча, жадна рука на її шиї, на її стегні. «Так», — сказала вона. Насправді їй не хотілось, але це не мало значення. Вага його тіла вдавила її в теперішнє. Матильда поступово поверталася. [А Орелі, ця сумна, розгублена дівчинка, знову зникала.]

Орелі була покірна й м’яка; Матильда кипіла під маскою незворушності.

Якось вона грала в тетербол, і хлопчик з її класу вигравав. Тоді вона навмисне кинула м’яч йому в обличчя з такою силою, що він упав, вдарився головою об асфальт й у нього був струс мозку.

Іншим разом вона почула, як хтось із гурту дівчат назвав її ім’я й усі вони засміялися. Вона вичекала. За тиждень за обідом вона сіла поруч із найпопулярнішою з них дівчинкою, дочекалася, доки та відкусить великий шматок свого бутерброда, й під столом штрикнула її виделкою в стегно.

Дівчинка виплюнула відкушений шматок, перш ніж закричати, й у Матильди був час сховати свою виделку під опорою стола. Вона дивилася своїми величезними очима на вчительку, і та їй вірила.

Решта дітей тепер ставилися до неї з острахом. Матильда холодно пропливала крізь дні, наче перебувала десь у хмарах, відчужено дивлячись униз. Будинок її дядька в Пенсильванії був просто місцем її тимчасового перебування, холодним і темним. Це не був її дім. Вона уявила собі інше життя: хаотичний безлад із шістьма сестрами, голосна поп-музика по радіо, запах лаку для нігтів, шпильки на трюмо. Нічні ігри, попкорн, вереск, борюкання. Голос із іншого ліжка серед ночі. В будинку дядька її чекало тільки тепле гудіння телевізора. Вона повторювала фрази за героями мильної опери «Зорі в твоїх очах», наслідуючи їхні голоси, аж поки не позбулася свого акценту. Її дядька ніколи не було вдома. Чи хотілося їй побачити, що там, за зачиненими дверима? Ще й як! Та вона не могла підібрати ключі до замків. [Уже, оце так витримка.] Щонеділі водій возив її в гастроном, і якщо вона швидко все купувала й у них ще залишався час, він відвозив її в маленький парк біля річки, щоб погодувати качок шматочками білого хліба.

Її самотність була настільки величезною, що навіть набула власної форми тьмяного коридору нагорі з рядами замкнених дверей по обидва боки.

Одного разу, коли вона купалася в річці, до внутрішнього боку її стегна, мало не в інтимному місці, причепилася п’явка, і це її так схвилювало, що вона залишила її там, думала про неї цілими днями, уявляючи її своїм невидимим другом. Коли п’явка відпала в душі, а вона випадково наступила на неї, то потім довго плакала.

Щоб якнайдовше не йти додому, вона позаписувалась у різні шкільні клуби, де не треба було розмовляти. Вона займалася плаванням, вступила у збірну команду із шахів, грала на флейті в оркестрі, відчуваючи в цьому інструменті щось принизливе, але його було легко освоїти.

У розквіті щастя багато років по тому вона часто думала про ту самотню маленьку дівчинку з опущеним обличчям, як у скромного, соромливого, чортового польового дзвіночка, в душі якої нуртував справжнісінький вир Мальстрем. Їй хотілося добряче віддубасити ту дитину. Або вхопити її на руки, затулити їй очі й тікати з нею подалі.

Натомість дядько вдочерив її, коли їй виповнилося дванадцять. Вона дізналася про це за день до судового слухання. Їй сказав водій.

За останній рік він так розтовстів, що його шлунок, схоже, виростив собі ще один запасний шлуночок. Коли він завантажував її покупки в багажник, їй хотілося заритися обличчям у його пухке, як подушка, тіло.

— Вдочерив! Ну, хіба ж не чудово? — радів за неї водій. — Тепер, мадемуазель, вам не треба боятися, що доведеться їхати кудись іще. Тепер ви тут удома.

Побачивши вираз її обличчя, він легенько торкнувся її маківки — чи не вперше він доторкнувся до неї — і сказав:

— О, дитинко, не бери так близько до серця.

Вони їхали додому, і її мовчання було схоже на мовчання полів, які вони минали. Сковані льодом, вкриті зграями дроздів.

Уже коли вони сиділи в машині, водій сказав:

— Тепер я називатиму вас міс Йодер.

— Йодер? — перепитала вона. — Але ж у моєї бабусі було інше прізвище.

Очі водія в дзеркалі заднього виду повеселішали.

— Подейкують, що ваш дядько змінив своє ім’я на перше, яке побачив, приїхавши до Філлі.[29] Прочитав на ринку вивіску: «Пиріжки від Йодера».

Раптом на його обличчі промайнув спалах тривоги, і він спитав:

— Ви ж нікому не скажете, що я таке говорив?

— Та кому ж я скажу? Я ж лише з вами й розмовляю.

— Миле дитя, — промовив він. — Ви розбиваєте моє серце. Так і є.

У той день, коли Матильді виповнилося тринадцять, вона виявила, що одні двері внизу були незамкнені й прочинені. Мабуть, дядько навмисне не зачинив їх. Якусь мить вона вагалася, та бажання переважило і цікавість взяла гору. Вона увійшла. Це була бібліотека зі шкіряними диванами, лампами Тіффані, і вона могла вільно брати будь-яку книжку, за винятком книг із заскленої шафи, у якій було зачинено те, що, як згодом Матильда дізналася, виявилося старовинною японською еротикою. Це були дивні книжки, зі схожими старовинними твердими обкладинками, однаково необрізаними краями й корінцями з тканини. Проте було зрозуміло, що підбиралися вони безсистемно. Значно пізніше, вже навчена досвідом, вона зрозуміла, що то були книжки, які продавалися на розпродажах радше як прикраса. А в ті жахливі роки її раннього підліткового віку вони здавалися їй відлунням добрішої вікторіанської епохи. Вона прочитала їх усі. Вона

1 ... 65 66 67 ... 99
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Долі та фурії», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Долі та фурії"