Читати книгу - "Ініціація"

— Чуєш, Циподрило! А що за козел тебе до мене привів? У літах такий мужик. Погони ще в нього важні — зірочок до біса. Начальник районної поліції чи хто він? Як його звати?

Циподрило відхилився гордовито. Запах квашеної капусти і одеколону зник.

— Або ми обговорюємо вашу кримінальну справу, або я йду! — наголосив категорично. — На сторонні теми я з вами спілкуватися не збираюся!

— Так немає у мене ніякої кримінальної справи! — вперто повторив Перегуда. — Бо нікого не вбивав. Ніколи!

— Тоді і адвоката у вас немає! — психонув Циподрило, покотився з камери.

— Оце вже я пропав… — зрозумів Перегуда. І так шкода стало грошей! І кіз! І себе! І Валєрчика, який мчав до батька, крутився тут дзиґою, аби тільки допомогти йому.

Не здався. Розставив нові акценти: невже те падло в погонах, яке в них із Валєрчиком гроші виманило, думає, що Перегуда до нього не дотягнеться? Сіпав охоронця, який і далі приносив хліб-суп-чай: як прізвище начальника вашого? Питав про те в копів, які раптом заметушилися, заскакували до камери по двоє-троє, приносили записані на папері протоколи допитів, вимагали, аби Перегуда вкотре їх перечитав і підписав. Та ті лише насміхалися.

— Краще б поцікавився, який суддя тобі вирок виноситиме! Якщо Перченко — тобі гаплик, а як Любарська, то вона така, що може і на повторне розслідування справу направити.

От тоді-то Перегуда і припустився фатальної помилки.

— Хіба можна людину судити, коли знаряддя вбивства немає? — сказав. — Це ж теє… виходить… ви не довели провину. А якщо не довели, то який суд? То вже не суд, то херня.

Копи перезирнулися.

— Він знає! Знає, де сховав залізяку, якою нотаріуса вбив! — азартно вигукнув один.

Інтерес до справи про загадкове вбивство київського нотаріуса Германа Швеця на АЗС неподалік райцентру спалахнув із новою силою. І чи від того, що строк двомісячного утримання підозрюваного Перегуди спливав за кілька днів, чи тому, що запитання Павла роздражнило мисливський азарт копів, сконцентрували грубу фізичну силу в колективний удар, до ночі вибивали покази так нещадно, що на ранок Перегуда не міг підвестися з металевої лави в камері. Та у вбивстві так і не зізнався.

Копи не зупинилися. На другий день двійко їх знову припхалися продовжувати забаву, і вже напівпритомний Перегуда чув, як дратуються тому, що їхньому колезі Колеснику керівництво дало три дні відгулів, і через те вони мають тут мордувати затриманого за себе і за нього.

«Три дні не витримаю, — промайнула байдужа думка. — Мабуть, помру…»

Та вже за кілька годин сталося неймовірне. Двоє невтомних, як термінатори, копів ще продовжували бити Перегуду, сподіваючись, що той не витримає знущань, покаже місце, де сховав знаряддя злочину, коли в кабінет заступника начальника районного відділення поліції, того самого високого чину з утомленим лицем, який взяв у Валєрчика гроші, увірвався лейтенант Колесник, який ще два дні мав повне право гуляти на весіллі товариша, заради якого і вимолив собі відгули.

— Треба мчати! Мчати! — схвильовано вигукнув старшому за званням людською мовою, не казенною.

— Колесник, мать твою! Ану вийшов! Зайшов, як статут вимагає! — гаркнув начальник.

Знадобилося дві хвилини, аби Колесник трохи вгамувався, почав пояснювати, що саме привело його до відділення під час власного відгулу.

— …І от! Молоді розписалися, поїхали на лімузині кататися, а батьки нареченої вирішили для гостей фуршет на подвір’ї біля ресторану влаштувати, — розповідав схвильовано. — Щоби гості не нудьгували.

— Ближче до тіла! — наказав начальник.

— Так точно! Так от… Усі, ясна річ, одразу до горілки. А вона ще зранку рікою лилася. Спочатку, коли наречений по наречену приїхав. Потім, коли викуповував. Потім, коли розписувалися. Потім…

— Колесник! Ти, мать твою, примчав мені про весілля розказувати?!

— Ні! Тобто так! Усе ж на весіллі трапилося!

— Та що трапилося, лейтенанте?!

— Так от… Молоді — в лімузині, гості біля ресторану з чарками тиняються. Ми з хлопцями покурити відійшли, а метрів за три від нас якийсь мужик, уже п’яний у мотлох, іншого за грудки вхопив. Я його не знаю, бо я з боку нареченого гість, а той мужик, мабуть, з боку нареченої. І тут я чую, як він каже: «Ще раз пащу на мене відкриєш, я зроблю з тобою те саме, що з козлом на заправці! І нявкнути не встигнеш!»

— Ну… І що?

— Як «що»? Він же признався! Що нотаріуса Швеця на АЗС замочив. Він коли сказав про козла, я одразу зрозумів: козел — це нотаріус. Це ж зрозуміло!

Утомлений чоловік вийшов з-за столу. Уп’явся в лейтенанта втомленими очима.

— Ну. Припустімо, що козел — це не козел, а нотаріус. Може бути! І що далі?

— Так той виродок ще й досі на весіллі гуляє! Не підозрює, що я все чув. Що сфоткав його на мобільний.

— Ти його сфотографував?

— Так точно! Коли він на клумбу сцяв, — лейтенант простягнув начальникові мобільний.

— Член добре видно, а пику не дуже, — високий чин розглядав фото в телефоні довго, секунд тридцять. — Знайома пика! — сказав врешті. — Пархом!

— Ви його знаєте?

— Пархоменко. Володимир Володимирович, стаття 187 КК, розбій. Напад з метою заволодіння чужим майном, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров’я особи, яка зазнала нападу. Власного діда скалічив, коли пенсію у нього відбирав. Старий помер за місяць після винесення вироку. Не вдалося довести, що смерть настала внаслідок травм, — начальник замовк, задумався. — Щось рано він вийшов…

— Може, через закон Савченко?

— Може.

— Так давайте знову його закриємо! — азартно вигукнув лейтенант. — Це ж точно він козла вбив! Тобто нотаріуса. Я шкірою відчуваю!

Начальник усміхнувся войовничо, око блиснуло.

— Бігом до ізолятора! — наказав Колеснику. — Забери хлопців від Перегуди, поки вони його не вбили. Зі мною поїдуть на затримання.

— А я?! Дозвольте, я теж поїду! Дорогу до ресторану покажу. Туди — кілометрів тридцять, не більше.

— Не підставляйся! Ти свою справу зробив! Мобільний твій візьму! Ясно?

— Так точно.

— Чого стоїш? Виконуй!

Перегуда ще валявся на підлозі, не в змозі доповзти до кухля з водою, який стояв на табуретці біля лави, коли від районного відділення поліції швидко від’їхав поліцейський бусик, здійнявши куряву. З порога будівлі услід йому із прикрістю дивився лейтенант Колесник: і що за шеф у нього?! Якого біса забрав лаври і шанс пишатися затриманням убивці, якого вирахували не колеги, а він, Колесник! Роздратувався і, хоч начальник наказав чекати повернення групи затримання у відділенні, посунув до службового «Ланоса», яким і їздив на весілля до товариша.

— І на гулянку тепер ніяк