Читати книгу - "Жінка у вікні"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Про що ти думаєш, Фокс? — Дуже по-брілівському, отак мене підганяти. На власній практиці я даю пацієнтові говорити у своєму темпі; Веслі ж поспішає.
— Тієї ночі…
…
Тієї ночі, саме перед тим, як машина вилетіла з дороги, ти дзвонив мені. Я тебе не звинувачую. Я тебе не втягую в це. Просто хочу, щоб ти знав.
Тієї ночі усе вже скінчилося — чотири місяці брехні: для Фібі, яка, можливо, нас викрила; для Еда, який викрив нас того грудневого дня, коли я надіслала йому повідомлення, яке мало бути для тебе.
Тієї ночі я шкодувала про кожну мить, яку провела з тобою: ранки в готелі на розі, мізерне сонячне проміння, що пробивалося крізь жалюзі; вечори, коли ми годинами обмінювалися повідомленнями по телефону. День, коли усе це почалося з келиха вина у тебе в кабінеті.
Тієї ночі наш будинок вже тиждень висів у списку на продаж, у той час як маклер планував екскурсії, а я благала Еда, а він не міг навіть на мене дивитися. «Ти була моєю ідеальною дівчинкою».
Тієї ночі…
…
Але він перебиває мене.
— Чесно кажучи, Анно, — і я напружуюсь, адже, хоча він і нечасто буває чесним, те, що він назвав мене на ім’я, — подія ще більш рідкісна; я намагаюся залишити це позаду. На мить він замовкає. — Я намагаюся, і досить успішно.
Овва.
— Ти не хотіла мене бачити після всього. У лікарні. Я хотів… Я запропонував побачитися з тобою у тебе вдома, пам’ятаєш, але ти не… Ти так і не дала про себе знати. — Він підковзується на власних словах, спотикається, ніби чоловік, який бреде через сніг. Ніби жінка, що крутиться навколо розбитої машини.
— Я не… Я не знаю, чи в тебе зараз хтось є. Професіонал, маю на увазі. Я б із задоволенням порекомендував тобі декого. — Він затихає. — Або, якщо у тебе вже є такий, то… що ж. — Знову пауза, цього разу довша.
Нарешті:
— Я не впевнений, чого ти від мене хочеш.
Я помилялась. Він не грається у психолога; він не сподівається мені допомогти. Він два дні збирався мені подзвонити. Він шукає шляху для втечі.
І чого я від нього хочу? Чесне запитання. Я не звинувачую його, правда. Я не ненавиджу його. Я не сумую за ним.
Коли я подзвонила в його офіс — це справді було всього два дні тому? — я, мабуть, чогось хотіла. А тоді Нореллі промовила ті магічні слова, і світ змінився. І тепер це вже не має значення.
Я, мабуть, сказала це вголос.
— Що не має значення? — питає він.
Ти, думаю я. Не промовляю.
Натомість вішаю слухавку.
Четвер, 11 листопада
79
Рівно об одинадцятій лунає дзвінок у двері. Я вириваюся з ліжка, визираю з вікна на вулицю. Перед дверима стоїть Біна, її чорне волосся блищить під ранковим сонцем. Я забула про сьогоднішній сеанс із нею. Я взагалі про неї забула.
Роблю крок назад, розглядаю будинки навпроти, обводжу їх поглядом зі сходу на захід: Сірі сестри, Міллери, Такеди, порожній здвоєний будинок. Моя південна імперія.
Знову дзвінок.
Я скочуюся вниз, підходжу до дверей у передпокій, бачу її в рамці екрана домофону. Вмикаю гучномовець.
— Мені сьогодні зле, — кажу я.
Дивлюся, як вона говорить.
— Мені увійти?
— Ні, все добре.
— Можна мені увійти?
— Ні. Дякую. Мені справді варто побути на самоті.
Вона закушує губу.
— Усе добре?
— Мені просто треба побути на самоті, — повторюю я.
Вона киває.
— Добре.
Я чекаю, доки вона піде.
— Доктор Філдінґ розповів мені, що трапилось. Він почув від поліції.
Я не відповідаю, просто заплющую очі. Довга пауза.
— Що ж… Тоді побачимося наступного тижня, — каже вона. — В середу, як завжди.
Мабуть, ні.
— Так.
— І ти подзвониш мені, якщо тобі щось знадобиться?
Не подзвоню.
— Подзвоню.
Я розплющую очі, бачу, як вона знову киває. Вона повертається, спускається сходами вниз.
Із цим покінчили. Спочатку доктор Філдінґ, тепер Біна. Ще хтось? Oui[258]: завтра Ів. Я напишу йому, що урок скасовується. Je ne peux pas…[259]
Зроблю це англійською.
Перед тим, як повернутися на сходи, я наповнюю миски Панча їжею та водою. Він чимчикує до них, занурює язичок у свій «Чудовий бенкет»[260], а тоді нашорошує вушка — труби гудуть.
Девід унизу. Я вже днями його не згадувала.
Затримуюся біля дверей до підвалу, беру драбину, відсуваю її вбік. Я стукаю у двері, кличу його.
Нічого. Кличу знову.
Цього разу чую кроки. Я відмикаю замок та говорю голосніше.
— Я відімкнула двері. Можеш зайти. Якщо хочеш, — додаю я.
Не встигаю закінчити, як двері відчиняються і він постає переді мною, нижчий на дві сходинки, в тісній футболці та лисніючих джинсах. Ми дивимось одне на одного.
Я говорю перша.
— Я хотіла…
— Я виселяюся, — каже він.
Кліпаю.
— Усе стало… складно.
Киваю.
Він нишпорить у задній кишені, дістає клаптик паперу. Передає мені.
Я без слів приймаю його, розкриваю.
Я так не можу. Вибач, що засмутив тебе. Ключ залишив під дверима.
Я знову киваю. Чую цокіт дідусевого годинника в сусідній кімнаті.
— Що ж, — кажу я.
— Ось ключ, — каже він та простягує його мені. — Двері за мною замкнуться.
Я беру ключ. Знову пауза.
Він дивиться мені в очі.
— Та сережка.
— Ой, ти не мусиш…
— Вона належала жінці, яку звати Кетрін. Як я й сказав. Я не знаю дружину того мужика.
— Я знаю, — кажу я. — Вибач.
Тепер його черга кивнути. І зачинити двері.
Я не замикаю їх.
Повернувшись до спальні, я пишу скупий текст для доктора Філдінґа: «У мене все в нормі. Побачимося в понеділок». Він одразу ж телефонує мені. Телефон дзвонить, дзвонить і замовкає.
Біна, Девід, доктор Філдінґ. Я очищую будинок.
Зупиняюся у дверях ванної кімнати, розглядаю душ, ніби оцінюю картину в галереї; не для мене, думаю я, або, принаймні, не сьогодні. Я вибираю халат (треба випрати забруднений, нагадую я собі, хоча пляма від вина вже, мабуть, стала татуюванням для тієї тканини) і тягнуся до кабінету.
Три дні минули, відколи я востаннє сідала за комп’ютер. Я беруся за мишку, відсуваю її вбік. Екран загоряється, змушує мене ввести пароль. Я набираю його.
Знову бачу своє сонне обличчя.
Відхиляюсь назад у кріслі. Весь цей час воно сиділо, причаївшись за темрявою екрана, наче якась гидка таємниця. Моя рука, наче змія, кидається
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жінка у вікні», після закриття браузера.