Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Статуя. Слушно, цілком слушно. Але з мене досить і мозку, який усвідомлює, що я втішаюся. Навіщо мені знати, чому я втішаюся. Я й не хочу цього знати! Мій досвід говорить, що насолоді шкодить, коли над нею роздумувати.

Дон Жуан. Ось через що розум такий непопулярний! Але життю, цій силі, що стоїть за людиною, розум конче потрібний, інакше воно, заплутавшись, наражалося б на смерть. Так само як життя після багатьох сторіч боротьби витворило чудесний тілесний орган — око, що за його допомогою живий організм може бачити, куди він іде, що стає йому до помочі і що загрожує, і таким чином уникати тисячі небезпек, які б раніш були б згубили його, — так і тепер воно витворює розумове око, що бачитиме не фізичний світ, а мету життєву і тим допомагатиме індивідові працювати заради цієї мети, замість чинити їй опір і заважати їй своїми короткозорими особистими цілями, як це буває тепер. Але навіть за теперішніх умов лише одна категорія людей була щаслива й здобувала собі загальну шану серед усіх колізій інтересів і ілюзій.

Статуя. Ви маєте на увазі військових?

Дон Жуан. Командоре, я не маю на увазі військових. Коли наближається військовий, усі поспішають заховати свої ложки й завести якнайдалі жінок. Ні, я оспівую не війну й героя, а філософа,— того, хто в спогляданні намагається відшукати внутрішню волю світу, винайти засоби здійснити цю волю і в життя її перевести винайденими засобами. Всі інші категорії людей мені набридли. Це нудні невдахи. Коли я був на землі, довкола мене крутилися всякого сорту професори, намацуючи в мене якесь уразливе місце, до якого можна було б причепитись. Доктори медицини радили мені звернути увагу на те, що я повинен робити, щоб урятувати моє тіло, і запропонували всякі шахрайські ліки від уявлюваних хвороб. Я відповідав їм, що я — не іпохондрик. Тоді вони обзивали мене неуком і йшли своїм шляхом. Доктори богослів’я допоминались звернути мою увагу на те, що я повинен робити, щоб спасти свою душу; але я так само не був хворий на іпохондрію духовну і так само не хотів турбуватись нею; тоді вони називали мене атеїстом і йшли своїм шляхом. Потім приходив політик і казав, що природа має лише одну мету, і та мета — провести його до парламенту. Я відказував йому, що мені однаковісінько, попаде він до парламенту чи ні; тоді він називав мене дикуном, для якого не існує політики, і йшов своїм шляхом. Потім приходив романтик-художник зі своїми піснями кохання, своїми малюнками й поемами; і протягом декількох років він давав мені насолоду й деяку користь, і завдяки йому я розвивав свої почуття, його пісні навчали мене краще чути, його малюнки — краще бачити, а його поеми — глибше відчувати. Але кінець кінцем він привів мене до поклоніння жінці.

Анна. Жуане!

Дон Жуан. Так. І я почав вірити, що в її голосі — вся музика пісень, в її обличчі — вся краса мистецтва, в її душі — всі емоції поеми.

Анна. І розчарувалися, гадаю? Ну, хіба ж вона була винна, що ви надали їй усіх цих прикрас?

Дон Жуан. Так, подекуди була. Бо вона з дивовижною інстинктивною хитрістю мовчки приймала все це й дозволяла уславляти її і помилятись у своїх уявленнях про неї, думках і почуваннях. А мій друг, романтик, звичайно, бував занадто бідний і занадто несміливий, щоб наближатися до жінок, прекрасних і досить витончених, щоб втілити його ідеал; і він цю віру в свої мрії забирав із собою в могилу. Але для мене природа й обставини життя були сприятливіші. Я був шляхетного роду й багатий; і якщо не сам я подобався, то моя розмова підлещувала, а втім, мені взагалі щастило.

Статуя. Ферт!

Дон Жуан. Так, але навіть і це було до вподоби. І ось я помітив, що кожного разу, коли я зворушував уяву жінки, вона не заважала мені думати, що кохає мене. Але коли я допинався свого, вона ніколи не казала: «Я щастлива, моє кохання задоволено», але завжди казала, — по-перше: «Нарешті, усі перепони впали», і по-друге: «Коли ти знов прийдеш?»

Анна. Саме це говорять чоловіки.

Дон Жуан. Заперечую. Я ніколи цього не казав. Але це кажуть усі жінки. І ці дві фрази завжди бентежили мене, бо перша визначала, що єдиним завданням жінки було зруйнувати мої фортеці й завоювати мене, а друга одверто говорила, що відтепер ця жінка дивиться на мене, як на свою власність, і вважає, що мій час відданий до її послуг.

Диявол. Ось де виявилась ваша бездушність.

Статуя (хитаючи головою). Вам не слід було б переказувати слова жінки, Жуане.

Анна (суворо). Вони повинні бути для вас святі.

Статуя. А все ж, звичайно, що вони це говорять.

Дон Жуан. Потім ця пані, яка доти була щаслива й безжурна, починала хвилюватись, турбуватись про мене, раз у раз інтриґувала, каламутила, підглядала, підстерігала, переслідувала, шпигувала, щоб не випустити здобичі, а здобич, розумієте, це — я. Ну, а це вже було зовсім не те, чого я шукав. Може, це було й цілком природно, але це вже була не музика, не мистецтво і поезія, і не радість, втілена в прекрасній жінці. І я тікав від цього. Тікав дуже часто, і це навіть уславило мене.

Анна. Знеславило, ви хочете сказати.

Дон Жуан. Од вас я не тікав. Чи будете ви мене винуватити, що я тікав від інших жінок?

Анна. Дурниці! Ви говорите це жінці, яка має сімдесят сім років. Якби була можливість, ви й од мене втекли б, коли б я дозволила, звичайно. Зі мною ви упоралися б не так легко, як з іншими. Якщо чоловік не хоче бути вірним своїй оселі і своїм обов’язкам, його треба присилити. Я певна, що всі ви не від того, щоб оженитися з жінками, що є втіленням музики, мистецтва й поезії. Ну, так ви не знаходите їх, бо їх немає. Якщо вам замало тіла й крови — відмовтеся від них. Ось що! Жінці ж доводиться задовольнятися лише з тіла й крови чоловіка, а іноді й цього у нього обмаль, отже, і ви мусите задовольнятися з тіла й крови жінок. (Диявол сумлінно хитає головою; статуя кривиться). Бачу, що все це вам усім не до вподоби. А проте це правда.

Дон Жуан. Люба сеньйоро, ви висловили в декількох фразах усі мої заперечення проти романтики.