Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 88"

річної давності, Мишко тупцяв на ґанку, стривожено й розгублено озираючи порожній двір. І хоч як нечасто траплялися в цю пору перехожі, все ж їх було досить, аби весь будинок дізнався про Михайлове небажання йти додому. Ковальчук розумів, що за зовнішньою байдужістю сусідів, за нарочитим ігноруванням його криється внутрішня зібраність, чіпка й відточена пам’ять, яка вмить схоплює й міцно закарбовує кожну дрібницю, Мишко знав і те, що, повернувшись увечері додому, ці суб’єкти розповідатимуть приятелям і домочадцям, як “Ковальчука жінка додому не пускала, а він плакав і просився. Може, посварились, а може, й інша причина є”.

Мишко зіщулено повів плечима і примусив себе зайти в під’їзд. Піднявшись на другий поверх, він спішився перед дверима своєї квартири, обережно, щоб не здіймати шуму, відімкнув замок і прочинив двері. Брязнув, напнувшись, ланцюжок. Доведеться дзвонити. А коли ще сплять?..

Мишко глянув на годинник. Пів на дев’яту. Він сів у затемненому коридорі на дерев’яний ящик для картоплі і вирішив почекати. “Нехай хвилинна стрілка дійде ось до цієї тріщини на склі, тоді й подзвоню”, — подумав Мишко.

Стрілка дійшла до тріщини, потім збігло десять хвилин і ще десять, а він усе не наважувався подзвонити у власну квартиру. Кілька разів підходив до дверей, прикладав вухо: воно тільки шаруділо об потрісканий дерматин, а всередині квартири було тихо. Зрештою, наважившись, Мишко подзвонив..

Двері відчинила дружина. На ній висіла якась бузково-синя сорочка до п’ят, обличчя було зім’яте й непривітне.

— Явився, — сказала вона сердито і, широко позіхнувши, подалась до ванної.

Відчинились кімнатні двері, звідки, потираючи кулачками очиці, вийшла п’ятирічна дочка Світланка.

— А, це ти. Прийшов — не згубив підошов, — надто серйозно промовила вона ще хрипким зі сну голосом, старанно наслідуючи чиюсь дорослу інтонацію.

— Цілу ніч полював на “граків”? — з холодком у голосі поцікавилась дружина, виходячи з ванної.

— Я ж тобі ще звечора казав. Було багато викликів. Не до “граків” було. На виклики часу не вистачало, не те що на пасажирів.

Мишко говорив підкреслено лагідно, аби дружина відчула, що нагоди для сварки немає. Однак сварка мала відбутися: дружині не терпілось вихлюпнути з себе роздратування, яке збиралося в ній уже давно.

— Звісно! — з неприязною посмішкою зронила вона, взявшись у боки й ледь виставивши наперед худу ногу. — Як завжди — часу не було. Ледар! Женька — той до двадцяти карбованців за ніч заробляє.

— Машо! Машо! Та це ж сором — “граків” ловити. Все одно що спекулювати!

Маша раптом згадала, що сьогодні має прийти Надія з трикотажного і принести нарешті те, що давно обіцяла. І всього тільки на п’ятнадцять карбованців дорожче, ніж у магазині! У Маші пропав інтерес до розмови, вона спокійно, аж байдуже спитала:

— Їсти будеш? Борщ є, вареники…

Михайло мовчав, щоку йому часто сіпало, він дивився на дружину гнівним поглядом.

— Як хочеш. — Маша знову позіхнула, блиснувши золотими зубами. — Борщ на плиті, вареники на балконі… Ага, ти не забув, що в нас сьогодні гості?

Михайло не відповів.

На сьому годину почали сходитися гості. Прийшла пара Кочергіних — обоє галасливі, гладкі, з масивними золотими перстнями на товстих пальцях; вони обоє любили добре випити і закусити. Славко Кочергін працював на овочевій базі, здається, був заступником завідуючого. Його дружина Соня — вища за чоловіка на півголови і чи не вдвоє товща од нього — не працювала ніде. При будь-якій нагоді вона трагічним голосом розповідала, що всю себе, все своє життя віддає вихованню одного-однісінького пречудового, незрівнянного синочка Ернестика. Слухали Соню розуміюче і співчутливо кивали головами: добре знали, що всі її слова — суща брехня. Ернестик після уроків залишався в групі подовженого дня і приходив додому ввечері, водночас із турботливою мамусею, яка поверталась після обов’язкових відвідин перукарень, педикюрних кабінетів, масажиста й цілої низки крамниць, починаючи з ювелірної.

— Татусю! — втомлено зверталась вона до чоловіка, лаштуючись у робленій позі на диван. — Перевір уроки у сина. А я відпочину трохи. День сьогодні видався важкий…

…Прийшов Валерка Лебедєв — син двоюрідної Машиної сестри. Він звивався всім тілом і вульгарно похмикував, певне, вважаючи, що саме така поведінка найбільш пасує джентльмену. Валерка тицьнув квіти господині, по праву давнього друга чмокнув Соню в щоку й міцно потис руки чоловікам. При цьому він мовби між іншим повідомив, що “мазер” не прийде — “за п’ять хвилин болячка торохнула”. Тут же Валерка перекинувся увагою на дитину, демонстративно виявляючи родинні почуття. Наспіх про щось запитав Світланку і навіть не став чекати відповіді.

Мишко зрідка виходив з кухні, вітався з гістьми, брав у жінок пальта і з полегкістю вертався на кухню. До кімнати він не йшов, бо знав, що дружина соромиться його присутності. Їй було ніяково за його професію, за його “невміння жити”, за недорікуватість у розмовах. Маша соромилася, що він такий незграбний тілом і чутливий душею; вона паленіла, коли чоловік усміхався своєю дитинною ніяковою усмішкою. Це видавалось їй майже непристойністю.

У повсякденні Маша ще якось терпіла ці Михайлові риси, але при гостях… Ні! Хай собі сидить на кухні. Неандерталець якийсь, а не сучасна людина. А чого варта шия! Як вона раніше не помічала цієї червоної, порослої густою щетиною шиї?

Мишко жалів дружину, вважаючи, що вона перебуває в полоні емоційності, що вона, як і більшість людей, покірна виконавиця диктату підсвідомих потягів, з котрими — сліпими й злісними — можна впоратися спільно й тільки при максимальному напруженні всіх зусиль.

Якось він спробував пояснити цю свою думку, але та спроба викликала такий напад люті, що йому й слова десь поділися.

— Ти! Ти-и! — вигукнула Маша, стискаючи кулаки й спопеляючи його очима. — Знову свої нікчемні жалощі! Праведник нещасний! Самоук заплішений!

І Мишкові більше не хотілося їй пояснювати.

А тепер він сидить на кухні, гортаючи журнал і неуважно дослухаючись до того, що робилося в кімнаті. Веселощі були в розпалі; покриваючи хрипкий голос магнітофонного барда, лунали вибухи сміху. Певне, що то вже Валерка потішав публіку анекдотами.

Почулися стрімкі кроки, й до кухні зазирнула розчервоніла дружина.

— Чого сидиш, наче гриб? — Вона промовила ці слова так, мовби подала милостиню; проте усмішка миттю злетіла з її обличчя, погляд став пильнішим. — Іди! Гості хочуть бачити господаря. Тільки дивись мені, щоб без коників. Не псуй людям настрій.

Мишко, зіщулившись і згорбившись, рушив услід за дружиною. Ввійшовши до гостей, він старанно їм посміхнувся і сів, аж завмер. Руки склав на колінах, а погляд втупив у підлогу.

— Ось послухай, що твоя жінка розказала, — прискаючи сміхом,