Читати книгу - "Американська пастораль"

загальному тлі, роблять вас унікумом (і водночас — мішенню для недоброзичливців), то щоб спокійно ставитись до власної краси й до того, як до неї ставитимуться інші, щоб гратись нею й витискати з неї все, що можна, потрібен специфічний гумор. Дон завжди відзначалась тверезістю думки, мала сильний, рішучий характер, могла відбутися дотепним жартом, де треба, але в ній не було самоіронії, яка дає людині відчуття свободи. Лише вийшовши заміж і втративши цноту, вона знайшла те місце, де можна не боятися власної краси, і місце те (на превелику втіху чоловіка та дружини) було в ліжку біля Шведа.

Ейвон інколи називали Ірландською Рів’єрою. Не надто маєтні євреї відпочивали в Бредлі-Біч, а не надто маєтні ірландці — у сусідньому Ейвоні, невеличкому приморському містечку завдовжки в десять кварталів. Ірландські капшуки, у котрих ніколи не переводились грошенята — всілякі там судді, забудовники, пластичні хірурги, — ті їхали в Спринґ-Лейк. Проминаєш солідні маєткові ворота і їдеш на південь від Бельмара — ще одного курортного міста, куди з’їжджалися євреї, католики і ще багато хто. Дон теж бувала в Спринґ-Лейку, гостювала в тітки (по матері) Пеґ, яка була одружена з Недом Магоні, юристом із Джерсі-Сіті. Якщо ти ірландець, пояснював якось їй батько, а на додачу юрист, і живеш у Спринґ-Лейку та граєш у гольф з місцевою владою, то тутешній мер Гейґ (на прізвисько Закон — Це Я) нікому не дасть тебе скривдити. Дядечко Нед — приємний співрозмовник, затятий гольфіст і просто ставний чолов’яга — обіймав різні теплі посади в окрузі Гудзон ще з тих часів, коли закінчив Юридичну школу Джона Маршалла і почав служити в солідній фірмі на Джорнал-сквер, яка знаходилася просто через дорогу від його альма матер. З усіх своїх племінниць і племінників найбільше він любив гарненьку Мері Дон, тому не дивно, що вона щоліта, провівши тиждень в товаристві мами, батька й Денні в мебльованих кімнатах Ейвона, ще тиждень гостювала в Неда, Пеґ і молодих Магоні в Спринґ-Лейку простісінько на узбережжі, у величезному старому готелі «Ессекс і Сассекс», де щоранку в просторій їдальні, з вікон якої виднілося море, вона снідала французьким тостом з вермонтським кленовим сиропом. Білу накрохмалену серветку, що клалася на коліна, можна було накрутити на пояс, неначе саронг, а блискучого столового срібла було тут стільки, що заважило б чи не тонну. В неділю всі дружно йшли в церкву святої Катерини — найрозкішніший з усіх храмів, які доводилося бачити маленькій дівчинці. Аби потрапити до церкви, потрібно було перейти місток над ставком за готелем — таких гарних містків вона також ще в житті не бачила: вузький, горбатий, дерев’яний. І траплялося, коли їй ставало незатишно у купальному клубі, Дон вирушала через Ейвон у Спринґ-Лейк і згадувала ті часи, коли щоліта невідь-звідки в її житті з’являлося це місто — той Бриґадун, що належав лише їй, Мері Дон. У пам’яті спливали давні мрії: ось вона в білій сукні нареченої вступає в церкву Святої Катерини і шлюбується з успішним юристом (таким, як дядько Нед); ось вона поселяється в Спринґ-Лейку, в розкішному літньому домі з величезною терасою, яка виходить на ставок, мости і церкву з куполом; від дому — рукою подати до бурхливих вод Атлантики. І все це могло стати явою, варто було тільки пальцем кивнути. Але Дон зробила свій вибір: закохалася, а потім вийшла заміж за Сеймура Левова з Ньюарка замість шукати собі пару з численних католиків, з якими зналася через кузенів Магоні, дотепних, одчайдушних шибайголів із Бостонського коледжу та Коледжу Святого хреста. Тому її життя минало не в Спринґ-Лейку, а в Ділі й Олд-Римроку, поруч із містером Левовим.

— Ну, що сталося, те сталося, — сумно казала мати кожному охочому послухати. — Могла б жити не гірше за Пеґ, як у Бога за пазухою. Може, й краще за Пеґ. Там тобі й Свята Катерина, і Свята Маргарита… Храм Катерини — так той просто над ставом. Чудовий храм. Слів нема. Та наша Мері Дон бунтарка — вона завжди була такою. Весь час робила тільки те, що хотіла, ну, а як ще пішла на цей конкурс краси, то хіба їй схочеться знову бути, як усі?

До Ейвона Дон їздила тільки щоб скупатися. Вона досі ненавиділа пляжне загоряння, досі з прикрістю згадувала, як члени комітету від Нью-Джерсі щодня примушували її смажити на сонці світлошкіре тіло: уяви, переконували вони, виходиш ти така на подіум, смаглява, як мулатка, в білому купальнику — та всі попадають! Ставши матір’ю, вона робила все можливе, щоб дистанціюватись від речей, які нагадували ті часи, коли «вона кимось була»; від того, що викликало в жінках нездорову зневагу до неї, а саму Дон робило нещасною, пробуджуючи в ній почуття неповноцінності. Навіть роздала на благодійність увесь одяг, який директор конкурсу (котрий мав своє бачення, як має виглядати ньюджерсійська претендентка на звання «Міс Америка») обирав для неї у дизайнерських салонах Нью-Йорка, де вони провели цілий день за покупками перед конкурсом в Атлантік-Сіті. На думку Шведа, Дон у тих костюмах була неперевершена, і йому не подобалося, що вона позбувається їх із якимось маніакальним заповзяттям. Добре, хоч упросив залишити корону з «Міс Нью-Джерсі»: буде чим перед онуками похизуватися!

Потім, коли Меррі пішла в садочок, Дон почала доводити жіночому племені (не вперше й не востаннє), що вона може брати не тільки модельною зовнішністю. Вона взялася за розведення худоби. Своїм корінням ця ідея сягала ще її дитячих літ, коли дід, батько матері, у 1880-х, маючи двадцять років, перебрався з округу Керрі в портове місто, одружився, осів на південній околиці Елізабет біля собору святої Марії й став батьком одинадцяти дітей. Заробляючи на життя, він починав підсобником у доках, а згодом прикупив собі пару корів, щоб мати власне молоко. Надлишки він продавав багатіям з Вест-Джерсі-стрит — сімейству Мурів (власникам фірми «Фарби Мура»), адміралу Гелсі на прізвисько Бик, нобелівському лауреату Ніколасу Мюррею Батлеру — і скоро став одним із перших незалежних молочників у містечку Елізабет. На Мюррей-стрит у нього було близько тридцяти корів, а те, що землі було обмаль, його не обходило: у ті часи худобу випасали де завгодно. Усі його сини подалися в молочний бізнес і пробули в ньому до повоєнних літ, а потім стали з’являтися великі супермаркети і витісняти з ринку дрібну рибу. Батько Дон, Джим Двайр, працював на сім’ю її матері — так вони й познайомилися. За молодих років