Читати книгу - "Бог Дрібниць"

Історія вже почалася, та це не мало значення, адже глядачам катакалі з давніх давен відомо: таємниця Великих Історій власне у тому й полягає, що жодних таємниць там немає. Великі Історії ви вже чули і хочете почути знову. В них можна вступити на будь-якому відтинку й одразу ж зручно розташуватися. Вони не лоскочуть нервів і не готують вигадливих закінчень. Не дивують непередбаченими поворотами. Їх ви знаєте так само, як дім, де живете. Або запах шкіри коханого. Вам давно відомо, як вони закінчуються, але ви все одно слухаєте їх, ніби вперше. Схожим чином ви живете так, ніби не помрете ніколи, хоч і добре знаєте, що колись помрете. У Великих Історіях наперед відомо, хто житиме, а хто помре, хто здобуде любов, а хто не здобуде. І все ж слухати їх хочеться знов і знов.

Саме тут і криються їхні чари, їхня таємниця.

Для Чоловіка-Катакалі ці історії — наче рідні діти, наче його дитинство. У них він виростав. Вони — це батьківська оселя і лука, де він пустував маленьким. Вони — його вікна і його бачення всього навколо. Тож коли він заходиться розповідати якусь історію, то ставиться до неї ніби до рідної дитини. Дражнить її. Карає. Запускає, наче бульбашку, у повітря. Жартома перекидає на землю, а тоді відпускає. Сміється з неї, бо її любить. Він може за лічені хвилини перенести вас цілими світами, а може годинами споглядати прив’ялий листок. Або бавитися хвостом заснулої мавпи. Він здатен без натяку на якесь зусилля перейти від кривавого шалу війни до блаженства, у яке поринає жінка, миючи волосся у гірському потоці. Від зловісного піднесення злого духа-ракшаси, якому спав на думку новий підступ, — до радісного збудження малаяльської пліткарки, яка почула скандальну новину. Від ніжної чуттєвості матері, яка годує грудьми своє немовля, — до манливої пустотливості, якою дихає усмішка Крішни. Зі щастя він легко видобуде зернину печалі. І піймає непримітну рибину сорому, що плаває у морі слави.

Він оповідає історії про богів, та прядиво його слів снується з безбожного людського серця.

Чоловік-Катакалі — найвродливіший з чоловіків. Адже його тіло — то його душа. Його єдине знаряддя. З трирічного віку його обтісують і вистругують, глянсують і підганяють виключно під оповідання історій. Є в ньому, у цьому чоловікові, який ховається за розмальованою маскою і розмаяними спідницями, справжні чари.

Втім, у наш час він став нежиттєздатним. Непрактичним. Непридатним, призначеним для знищення товаром. З нього кепкують рідні діти.

Вони прагнуть бути всім тим, чим він не є. Вони виростали у нього на очах — і поставали чиновниками й автобусними кондукторами. Службовцями нижчого рангу. Щоправда, зі своєю профспілкою.

А сам він завис десь між небом та землею і йти їхніми слідами неспроможний. Бо не може ковзати вздовж поручнів автобусом, відраховуючи решту і продаючи квитки. Не може бути хлопчиком на побігеньках, якого викликають до себе дзвіночком. Не може послужливо гнути спину, тримаючи в руках тацю з чаєм і печивом.

У розпачі він звертається до туризму. Виходить на ринок. І береться торгувати вроздріб своїм єдиним майном. Історіями, які може розповісти його тіло.

Так він стає Місцевим Колоритом.

Туристи у Серці пітьми збиткуються з нього своєю лінивою голизною і нездатністю зосередитися. Та він тамує гнів і таки для них танцює. Потім отримує свій гонорар. Напивається. Або викурює косячок. Добру керальську травичку. Сміється. А тоді зупиняється біля аєменемського храму, він і ті, хто складає йому товариство, і всі танцюють, щоб випросити прощення у богів.

Опершись спиною до колони, Рахель (без планів і з непевним статуськом) дивилася, як молиться на березі Гангу Карна. Карна у своєму осяйному обладунку. Карна, журливий син Сур’ї, бога дня. Карна Щедрий. Карна, якого покинули у дитинстві. Карна, найуславленіший серед воїнів.

Того вечора Карна був геть обкурений. Одежу мав подекуди рвану, подекуди латану. Там, де в його короні колись сяяли діаманти, тепер зяяли діри. Оксамитова блуза зовсім витерлася від старості. П’яти у нього були порепані і шорсткі. Об них він гасив свої косяки.

Та якби за лаштунками на нього чекала армія гримерів, агент, контракт, відсоток від прибутку — ким був би він тоді? Самозванцем. Заможним ошуканцем. Актором, який грає свою роль. Хіба ж міг би він тоді бути Карною? Чи почувався б надто безпечно у шкаралупі свого багатства? Чи перетворювалися б гроші на оболонку, що відокремлювала б його від історії, яку він розповідає? Чи збереглася б у нього здатність торкатися її осереддя, її прихованих від стороннього ока таємниць так, як він це робить тепер?

Навряд.

Сьогодні вночі цей чоловік небезпечний. Відчай поглинув його з головою. Ця історія — то страхувальна сітка, над якою він вистрибує і перевертається у повітрі, наче віртуозний акробат у збанкрутілому цирку. Це — єдине, що може його вберегти, не дати йому каменем звалитися просто у світ і розбитися. Це — його колір і світло. Посудина, у яку він сам себе наливає. Вона надає йому форми. Творить його будову. Його приборкує. Властиво, у ній він перебуває. Там — його любов. Його божевілля. Його надія. Його безустанна радість. За іронією, його зусилля — це повна протилежність зусиллям будь-якого актора, адже він щосили намагається не ввійти в роль, а її уникнути. Проте якраз це йому й не до снаги. Бо ж у його нищівній поразці криється його найбільша перемога. Адже він і є Карна, якого покинув на поталу долі світ. Карна Самотній. Товар, призначений для знищення. Принц, який виріс у злиднях. Народжений, щоб померти несправедливо, беззбройним, від руки свого ж брата. Величний у своєму безмежному відчаї. У молитві на березі Гангу. Зовсім не тямлячи себе.

І тут з’являється Кунті. Вона також була чоловіком, але чоловіком м’яким і жіночним, чоловіком, у якого виросли груди, бо ж він роками грав лише жіночі ролі. Рухи у неї плавні. Цілковито жіночі. Кунті також обкурена. Вона палила ті ж самі косяки. А тепер прийшла розповісти Карні одну історію.

Карна похилив свою прегарну голову і взявся слухати.

Очі в Кунті були червоні, але вона для нього станцювала. Розповіла про молоду жінку, яка отримала незвичайний дар. Таємну мантру, завдяки якій можна було обрати собі коханого серед богів. Розповіла, як властива юності нерозважливість спонукала ту жінку перевірити, чи справді та мантра