Читати книгу - "Граф Монте-Крісто"

У тім помешканні, що складалося з двох кімнат, жили двоє молодят, що тільки тиждень як обвінчалися. Побачивши те молоде подружжя, Дантес гірко зітхнув.

Утім, ніщо вже не нагадувало там йому батькової оселі; шпалери були інші; усі старі речі, друзі його дитинства, що їх він пам’ятав до щонайменших подробиць, зникли. І тільки стіни були ті самі.

Дантес поглянув на ліжко, що стояло на тому самому місці, що й ліжко його батька. Очі його несамохіть наповнилися слізьми: тут старий віддав Богу душу, гукаючи свого сина.

Молодята здивовано дивилися на цього суворого чоловіка, непорушним обличчям якого котилися сльози. Та будь-яке горе святе, тож вони нічого не питали в нього. Вони тільки відійшли, щоб не заважати йому, а як він почав прощатися, то провели його, запевняючи, що може приходити коли завгодно і що вони завжди раді будуть бачити його у своєму скромному помешканні.

Спустившись на поверх нижче, Едмон зупинився перед іншими дверми і запитав, чи ще мешкає тут кравець Кадрус. Та доглядач сказав йому, що чоловік, про якого він допитується, зубожів і тепер має корчму на шляху з Бельґарда в Бокер.

Дантес вийшов, довідався, яка адреса господаря будинку, пішов до нього, звелів доповісти про себе під іменем лорда Вілмора (так він записаний був у паспорті) і придбав у нього дім за двадцять п’ять тисяч франків. Якби господар захотів навіть півмільйона, він заплатив би без торгу.

Того ж таки дня нотаріус, що оформив купівлю кам’яниці, сповістив молодятам, які мешкали на шостому поверсі, що новий господар надає їм на вибір будь-яке помешкання в домі за ту саму оплату, якщо вони звільнять йому ті дві кімнати.

Та чудернацька подія на цілісінький тиждень збурила всіх мешканців Меянських алей і породила тисячі здогадів, із-поміж яких жоден і близько не був до правди.

Та ще дужче збентежила всіх і збила з пантелику та обставина, що той-таки чужинець, який удень побував у кам’яниці на Меянських алеях, увечері ходив каталянським селом і заглядав до вбогої рибальської хатини, де перебував понад годину, розпитуючи про різних людей, що повмирали або зникли вже років із п’ятнадцять тому.

Наступного дня рибалки, до яких він заходив, щоб ото розпитати, отримали в подарунок нового човна з двома неводами і тралом.

Рибалки дуже хотіли подякувати щедрому відвідувачеві, та дізналися, що, побалакавши з якимось матросом, він сів на коня і виїхав із Марселя Екською брамою.

V. Шинок «Ґарський міст»

Кожен, що, як я ото, мандрував пішки південною Францією, либонь, бачив поміж Бельґардом і Бокером, десь на півдорозі поміж селом і містом, та все ж таки ближче до Бокера, ніж до Бельґарда, невелику корчму, де на підвішеній бляшаній вивісці, що деренчить від щонайменшого вітру, дуже кумедно виписано «Ґарський міст». Та корчма, якщо прямувати за течією Рони, стоїть по ліву руку від битого шляху, задньою стіною до річки. Коло неї є те, що в Ланґедоці прозивається садком, тобто обгороджена ділянка землі на задвірках, де скніє декілька миршавих олив і диких фіг із посрібленим курявою листям, а поміж тими деревами росте городина, переважно часник, червоний стручковий перець і цибуля; урешті в кутку, наче забутий чатовий, висока пінія самотньо стриміла в небо своїм верховіттям, що потріскувало на тридцятиградусному сонці.

Усі ті дерева, великі й малі, від природи криві й хиляться в той бік, у який віє містраль, одне з трьох лих Провансу, бо двома іншими, як відомо, чи, може, й невідомо, вважалися Дюранса[22] і парламент.

Довкола, на рівнині, що скидалася на величезне озеро куряви, то тут, то там росте рідке пшеничне колосся, яке місцеві садівники, либонь, вирощують із цікавості і яке править за сідало для цикад, що переслідують своїм пронизливим і одноманітним свистом мандрівників, котрі потрапляють до цієї пустелі.

Уже сім років та корчма належала подружжю, усю прислугу якого становила наймичка на ймення Трінетта і конюх, що прозивався Пако, утім, двох слуг було цілком достатньо, бо відтоді як поміж Бокером і Еґ-Мортом викопали канал, барки переможно замінили поштові запряжки, а пасажирські судна — диліжанси.

Той канал, на превелике горе корчмареві, проходив поміж Роною, що наповнювала його, і битим шляхом, що його він поглинав, кроків за сто від корчми, яку ми коротко, але достеменно допіру змалювали.

Господар тієї убогої корчми був чолов’яга років сорока п’яти, справжнісінький південець — високий, худорлявий і жилястий, із блискучими, глибоко посадженими очима, орлиним носом і білими, мов у хижака, зубами. Чуприна його, що, певне, і не збиралася сивіти, попри перші застороги старості, була, як і його кругла борода, густа і кучерява і тільки де-не-де почала сивіти. Обличчя його, від природи смагляве, стало майже чорне внаслідок його звички від ранку до вечора стовбичити у дверях і зирити, чи не з’явиться який-небудь гість, пішки чи верхи на коні, та чекав він зазвичай марно, і ніщо не захищало його обличчя від нестерпної спеки, крім червоної хустини, якою він обв’язував голову, наче іспанський погонич. То був наш давній знайомий, Ґаспар Кадрус.

Дружина його, що дівкою звалася Мадлен Радель, була бліда, кощава і марна, вона вродилася біля Арля і зберегла сліди колишньої вроди, якою уславилися жінки в тім краю, та обличчя її зблякло від нападів прихованої лихоманки, яка поширена була поміж людом, що мешкає біля еґмортських озер і камарзьких боліт. Тому вона ніколи не виходила з кімнати на другому поверсі й день при дні трусилася від тієї лихоманки, розлігшись у фотелі чи в ліжку, тоді як її чоловік зазвичай стояв на чатах біля порога, дуже неохоче покидаючи свій пост, бо щоразу, як він повертався до своєї сварливої половини, вона дошкуляла йому нескінченними скаргами на гірку долю, на що чоловік, як водилося, відповідав по-філософському:

— Замовкни, Карконто! Певне, так Богу треба було.

Прізвисько Карконта походило від того, що Мадлен Радель народилася в селі Карконта, поміж Салоном і Лямбеском; а що в тім краю людей майже завжди прозивають не на ймення, а на прізвисько, то й чоловік її замінив тим прізвиськом ім’я Мадлен, що було, певне, занадто ніжне і мелодійне для його грубої балачки.

Проте, попри таку вдавану покірність волі провидіння, не треба гадати, ніби наш корчмар не нарікав на те злиденне становище, у яке поставив його клятий Бокерський канал, і байдуже терпів безнастанні жінчині скарги. Як і всі південці, був він чоловік дуже стриманий і невибагливий, зате дуже амбітний у всьому, що стосувалося зовнішнього лоску; за тієї пори, коли йому ще велося ліпше, він не пропускав жодного свята, жодної ходи з тераском і врочисто приходив туди зі своєю Карконтою: він у мальовничому вбранні південця, вона у прегарних арлезіанських шатах, що наче запозичені були в греків та маврів. Та потроху ланцюжки до годинників, намиста, гаптовані корсажі, оксамитові куртки, шовкові панчохи з витонченими стрілочками, пістряві гетри, черевики зі срібними пряжками зникли, а Ґаспар Кадрус, позбувшись нагоди виходити