Читати книгу - "Книга Балтиморів"

— А нехай йому… Де він?

Вона відчула, що Вуді ладен роздерти її чоловіка на клапті.

— Сьогодні вранці він подався у штат Мен. Приїде завтра ввечері. Я прошу тебе не втручатися. Тільки гірше зробиш.

— То що, я повинен сидіти склавши руки, а він битиме тебе?

— Ми знайдемо на це раду…

— А поки що?

— А поки що кохай мене, — прошепотіла вона. — Так, як ніхто ще не кохав.

Він іще раз поцілував її, а потім ніжно взяв у тій-таки коморі. Йому було добре з нею.

Їхні стосунки тривали під час Люкових мандрівок. Половину тижня, коли Люк був у Медісоні, вона належала йому. Знайшовши той часопис, чоловік став її підозрювати. Він весь час за нею шпигував, почав її пильнувати. Вуді не міг до неї наблизитися. Він наглядав за нею здалеку, й на заправці, і вдома.

Потім Люк вирушав у дорогу своїм ваговозом. І для Коллін наставало визволення. Скінчивши роботу на заправці, вона виходила задніми дверми в сад, зустрічалася з Вуді на сусідній вулиці, і вони разом сідали в авто. Він відвозив її в студентське містечко, де вона не могла зустріти нікого, хто би її знав. Там вона почувалася в безпеці.

Якось увечері вони лежали в кімнаті, якою поступився їм Гіллель, і коли вона пригорнулася до Вуді після кохання, він побачив садна в неї на спині.

— Чому ти не подаси скаргу? Та він же тебе уб’є.

— Його батько начальник поліції в Медісоні, а брат заступник, — пояснила Коллін. — Тут нічого не вдієш.

— А Люк, мабуть, надто дурний був, щоб стати копом…

— Він хотів. Та в нього судимість за бійку.

— А якщо подати скаргу деінде? — спитався Вуді.

— Це юрисдикція Медісона. Та я й не хочу.

— Хтозна, чи довго зможу дивитися, як він тебе б’є.

— Закінчуй навчання, Вуді. А потім завезеш мене далеко-далеко.

Довго так тривати не могло. Люк дедалі дужче не довіряв їй і почав контролювати, чи вона вдома. Коллін мусила телефонувати йому, коли покидала заправку, потім телефонувати з дому. А потім він дзвонив, щоб перевірити, чи вона в хаті. Жодного дзвінка не можна було пропустити. Їй добряче перепало, коли вона пішла допомагати сусідці, в якої прорвало трубу в кухні.

Щоразу, коли Люк повертався з рейсу, Вуді бачив, що по ній наче ураган пройшов. Але бачилися вони чимраз рідше.

Люків брат почав регулярно приїздити на автозаправку, щоб поглянути, хто там є. Потім приїздив після роботи й відвозив її додому. «Хочу мати певність, що ти безпечно повернулася до хати, — казав він. — Хтозна, що за люди вештаються зараз вулицями».

Ситуація ставала серйозна. Вуді міг бачити Коллін тільки здалеку. Підходити до неї стало вже небезпечно. Гіллель часто його супроводжував. Вони разом сиділи на чатах в автомобілі. Стежили за заправкою чи за домом. Часом Вуді казав Гіллелеві стежити за обстановкою, а сам ненадовго заходив до Коллін.

Якось увечері вони проїздили коло її дому, аж їх почало переслідувати поліційне авто. Вуді став на узбіччі, і з автівки вийшов Люків батько. Він підійшов до них, перевірив документи і сказав:

— А зараз уважно послухай мене, хлопчино. Ганяй м’яча і тримайся своїх клопотів. І не лізь у чужі. Второпав?

— Звідки ви знаєте, що я граю в футбол? — здивувався Вуді.

На вустах поліцая заграла облудна посмішка.

— А я полюбляю знати, з ким маю справу.

— Треба триматися подалі від цього, Вуді, — сказав Гіллель. — Усе воно тхне смаленим.

— Знаю. Але що вдіяти, га? Вбити її чоловіка?

Гіллель недовірливо похитав головою.

— Не хочу, щоб із тобою скоїлося лихо, Вуді. І, зізнаюся, мені трохи страшно.

*

Того року в День подяки я вперше не побачив своїх братів. За два дні до того вони сказали, що їх запросив до себе Патрик Невіль, на свято, куди мали приїхати всі гравці «Джаєнтс». Та я вирішив усе ж таки податися до Балтимора. Як завжди робив змалку, приїхав я напередодні потягом. Та в Балтиморі, на превелике моє розчарування, мене ніхто не чекав на пероні. Я взяв таксі до Оук-Парку. Приїхавши до Балтиморів, побачив тітоньку Аніту, що виходила з дому.

— Ох, це ти, Маркі! — вигукнула вона. — Я геть забула, що ти приїжджаєш сьогодні ввечері.

— Пусте. Я ж тут.

— Знаєш, твоїх братів нема…

— Знаю.

— Мені так шкода, Маркі. Я чергую сьогодні в лікарні, мені треба вже йти. Дядечко радий буде бачити тебе. Їсти я приготувала, все в холодильнику.

Вона обняла мене. Коли тітонька пригорнула мене до себе, я відчув, ніби щось змінилося. Вона видавалася сумною й змореною. Не було вже в ній того сліпучого світла, що так осявало моє дитинство і юність. Я пішов до хати. Дядечко Сол сидів перед телевізором. Як і тітонька Аніта, він зустрів мене радісно й водночас печально. Я піднявся нагору, покинув речі в одній із кімнат для гостей і подумав собі, для кого ж вони призначаються, якщо стоять пусткою. Пройшов довгими коридорами, зазирнув до величезних ванних кімнат. Відвідав по черзі три вітальні, де було темно. Ні вогню в коминку, ні ввімкнутого телевізора, ні розгорнутої книжки чи газети, яку покинув читач, щоб знову сягнути по неї. Спустившись униз, я побачив, що дядечко Сол уже готує вечерю. Він поставив на стіл два куверти. Хіба ж багато часу минуло відтоді, як сиділи ми за оцим високим кухонним столом, я, Гіллель і Вуді, нетерпляче підстрибуючи і простягаючи тарілки тітоньці Аніті, яка, всміхаючись і сяючи від того, що бачить нас укупі, смажила на широкому тефлоновому деку величезні порції млинчиків і яєчні з індичим беконом.

Вечеряли ми мовчки. Апетиту майже не було. Єдине, про що балакав дядечко Сол, це були балтиморські «Рейвенси».

— Не хочеш піти на матч? Я взяв квитки, та ніхто й не глянув на них. А ця команда в нинішньому сезоні так добре грає, ти ж знаєш. Я тобі казав, що знайомий із їхніми організаторами?

— Авжеж, дядечку Соле.

— То треба бодай раз піти на матч. Скажи братам. У мене безкоштовні квитки, в ложах і все таке.

Після вечері я пішов погуляти кварталом. Приязно вітався з сусідами, що вигулювали своїх цуциків, наче був із ними знайомий. Здибавши патрульного, який проїжджав мимо, зробив йому таємний знак, і він відповів мені. Але той жест був даремний: благословенна пора нашого дитинства пропала назавжди, і віднайти її було неможливо — віднині Балтиморські Ґольдмани належали минулому.

Того ж таки вечора, коли я був у