Читати книгу - "Я віддав би життя за тебе (збірка)"

Такі слова означали легковажне схвалення, і доктор Пілґрім невдоволено зиркнув на неї. Він узагалі не схвалював сестриної поведінки. У Вашингтоні за останній рік Джозі трапилися три пропозиції руки й серця — насправді ж шість, але вона не враховувала тих додаткових. Поки доходило до пропозиції, обривала цей флірт на півслові, ба й фліртом його не вважала. З цієї миті, коли брат згадав Тіба Дьюлані, дівчина, затамувавши дух, шукала оком цього південця в натовпі приїжджих перед готелем.

Тіб приїхав до Сент-Пола, не знаючи про це. Він не впізнав Пілґріма в Чикаго, та й не в голові йому була помста чи щось відчайдушне. Тіб мав намір зустрітися на Заході з кількома товаришами по зброї, і Джозі впала йому в око як гарненька незнайомка за сніданком у готельному буфеті. І раптом він упізнав її, а точніше — розпізнав спогад і почуття глибоко у своєму єстві, адже в першу мить не міг пригадати її імені.

Угледівши Тіба, Джозі зразу ж глянула на його руки, на порожні місця по великих пальцях, і круг неї пішла обертом задимлена кімната.

— Вибачайте, що я вас настрашив, — озвався він. — Ви ж знаєте мене, правда?

— Так.

— Мене звуть Дьюлані. У Мериленді…

— Я знаю.

Запала обтяжлива мовчанка.

— Ви тільки-но приїхали? — через силу спитала Джозі.

— Так. Я не сподівався побачити вас… Не знаю, що й казати. Я часто думав…

…Тим часом її брат шукав у місті приміщення для свого кабінету. Кожної миті міг сюди увійти. Інстинктивно Джозі відкинула стриманість.

— Я тут зі своїм братом, — сказала вона. — Він бачив вас у Чикаго й гадає, що ви носитеся з думкою про… помсту.

— Він помиляється, — відповів Тіб. — Можу щиро сказати, що про таке я ніколи не думав.

— Для мого брата війна не закінчилася. А коли я побачила… ваші бідні руки…

— Було та загуло, — мовив Тіб. — Я хотів би говорити з вами так, наче цього не сталося.

— Це йому не сподобалося б… — сказала вона й додала: — Зате мені подобається. Якби брат дізнався, що ви в цьому готелі…

— Я можу поселитися в іншому.

Несподівано розмова обірвалася. Тіба окликнули три приятелі в далекому куті кімнати й рушили до нього.

— Я хочу побачитися з вами, — поспішно шепнув він. — Чи не могли б ми зустрітися сьогодні вдень біля пошти?

— Краще ввечері. О сьомій.

Розрахувавшись, Джозі вийшла. Її проводжали поглядом новоприбулі — чорнявий молодик із очима непереможного південця, що палали під панамою, та два руді близнюки[194].

— Небагато часу знадобилося тобі, Тібе, — сказав чорнявий Бен Кері, недавній штабіст Стюарта. — Ми тут ось уже три дні, але досі не знайшли нічого подібного.

— Ходімо звідси, — відповів Тіб. — На те є причина.

Сидячи в іншому ресторані, вони спитали:

— У чому річ, Тібе? Ти що, її чоловіка зачув?

— Не чоловіка. Тут є її брат, янкі. Він дантист.

Три приятелі переглянулися.

— Дантист. Хлопче, ти нас дуже зацікавив. Чому ти втікаєш від дантиста?

— Був із ним клопіт на війні. Сподіваюся, скажете мені, чому ви в Сент-Полі. Я ж виїхав, щоб завтра зустрітися з вами в Лісберзі.

— Ми тут у справах, Тібе. Тобто йдеться про питання життя і смерті. У нас клопіт з індіянцями. Близько двох тисяч сіу отаборилися в нас під носом і погрожують знести наші огорожі[195].

— То ви прийшли по допомогу?

— Ага, діждешся її. Думаєш, влада підтримає колоністів-бунтівників проти привілейованих індіянців? Ні, ми покладаємося самі на себе. Гадаємо, вдасться переконати вождя, що ми його друзі, якщо зможемо зробити йому якусь велику послугу. Розкажи нам докладніше про дантиста.

— Забудьте цього дантиста, — нетерпляче відповів Тіб. — Він просто собі приїхав сюди. Не терплю його, ото й усе.

— Просто собі приїхав сюди, — задумливо повторив Кері. — Дуже цікаво. Тут уже є троє таких, і нам довелося їх побачити. Це найбільші боягузи з усіх білошкірих на світі… — Він обірвав сам себе й спитав: — Що це за чоловік?

— Він зветься Пілґрім, — відповів Тіб, — але я не познайомлю вас обох.

Троє знову перезирнулися. Куди й поділася їхня приязність. Завтра вони вирушать до Лісберга. Тіб утішився, що не сьогодні. Недовго тривала б ця втіха, якби він почув їхню розмову, коли вони залишились утрьох.

— Якщо цей лікар приїхав просто так собі, то він і досі подорожує. Так би мовити, йому не зашкодило б поїхати трохи далі.

— Ми консультуватимемося не з ним. У нас буде консультація з пацієнтом.

— Тібові таке сподобається — у дусі Мосбі. Але цілком можливо, що він буде проти. Давно вже я не бачив ось такої кралі, як ця дівчина.

IV

Цього вечора доктор Пілґрім почав облаштовувати свій кабінет. Джозі знайшла привід залишитися в готелі — треба шити. О сьомій вона прослизнула до поштамту, де вже чекав Тіб у позиченій бричці, й вони удвох поїхали вздовж обриву над рікою. Під ними мерехтіло місто — міраж столиці проти дедалі темнішої прерії.

— Це символізує майбутнє, — мовив він. — Здається, задля такого не варто покидати Вірджинію, але я не шкодую.

— Я теж, — відповіла Джозі. — Коли ми приїхали сюди вчора, мені було трохи сумно й самотньо. А сьогодні зовсім інакше.

— Біда в тому, що я не хочу йти далі, — сказав Тіб. — І знаєте, що змусило мене змінитися?

Однак Джозі не хотілося, щоб він говорив про це.

— Мабуть, це завдяки дрібним прикметам Сходу, — припустила вона. — Хтось посадив тут кілька дерев бузку, і я бачила, як вулицею везли великий рояль.

— Там, куди я йду, не буде роялів. Зрештою, за останні кілька років у Вірджинії не часто звучала музика. — Тіб завагався. — Я б хотів, щоб ви колись побачили Вірджинію… Долину навесні.

— Лінчбергу, твої гвардійці прощаються з твоїми пагорбами, — процитувала Джозі.

— Ви це пам’ятаєте? — усміхнувся він. — Але я не хотів там залишитися. Мого батька та двох братів убили, а коли цієї весни померла мати, все пропало. Здавалося, життя розпочалося наново, коли в готелі я побачив ваше гарненьке личко.

Цього разу Джозі не стала змінювати тему.

— Пригадалося, як я прокинувся вранці два роки тому й поповз лісами, силкуючись утямити, чи то справді дівчина перетяла шнурка наді мною, чи то вона мені примарилася. Згодом мені хотілося повірити, що це було насправді.

— Це зробила я, — здригнулася вона. — Нам таки пора