Читати книгу - "Новий Атлантис, Selene Evance"

Щоразу, як я сідала за кермо Міллі, мене ніби відкидало назад у спогадах, коли життя складалося з рівненьких доміно й передбачити свій наступний день було легко. Я легко віднайшла шлях від маєтку Еллінгтонів до будинку Ільяса, по дорозі записавши голосове повідомлення Кіанові з деталями, куди й навіщо я їду, і попередивши, що «якщо зненацька я зникну, будь ласка, відшукай мене, а то мені буде без тебе нудно. Цілую в щічки, Віві». Повідомлення я поставила у відкладені на годину вперед. 

На під’їзді до будинку Ільяса, звідки на всю вулицю розліталися голосні звуки музики, я зупинилася, щоб ще роздати кілька інструкцій Спенсерові. З його виразу обличчя видавалося, ніби він не вірив, що я справді туди поткнуся й щось знайду, не вірив, що мені може щось загрожувати. 

І я цілком його розуміла. Як можна очікувати чогось лихого від маєтку на околицях, набитого п’яними гонщиками й не гонщиками, які вже цієї миті, мабуть, не дуже-то й не пам’ятають, хто вони самі. Спенсер просто не бачив вистави за участі мене, Кіана та Дрейк-Коді. 

— Я просто відшукаю Ільяса й упевнюся, що все гаразд. 

— Якщо Дакота й Лукас тут, може, краще покликати когось іще? — спитав Спенсер, виразно повівши очима на мій телефон, який я тримала в руці. 

— Ні, не треба. Подзвониш Кіанові сам, якщо за годину від мене не буде ні слуху ні духу або почуєш виразні звуки… ну, підозрілі звуки боротьби, стрілянини. Власне, ти сам усе знаєш, чого мені тобі щось ще пояснювати, — я ляпнула його по плечу й усміхнулася. — Має бути весело, ти чого?

— Та в тебе знесло дах, Вів’єн, — скривив губи Спенсер, глянувши на мене скоса. 

Я всміхнулася ще ширше. 

— Ні, я просто кабріолет. 

Першою моєю реакцією, коли я зайшла до будинку, було «сили небеснії, люди. Надто багато людей!». Я вперше відчула такий сильний дискомфорт, коли стала пробиратися крізь натовп, повільно відштовхуючи всіх ліктями, роззираючись, виглядаючи хоч когось знайомого. Де Ільяс? Від музики починала боліти голова, від цих безладних дригань та коливань п’янющих людей нудило. 

Перетнувши вітальню, я підійшла до сходів нагору й віддихалася. Таке відчуття, ніби це не будинок Ільяса, ніби я потрапила у світ незнайомців, на чужу вечірку. Прикусивши губу, я смикнула якусь дівчину за руку й гучно проволала, намагаючись перекричати музику:

— А ви Ільяса не бачили? 

Вона кліпнула так, ніби я до неї монгольською заговорила, а потім захитала головою. 

Ну звісно, цього варто було очікувати. 

Не знаючи, куди ще податися, я піднялася на другий поверх. Тут було значно спокійніше й темніше. Довгий коридор плив кудись углиб, і довгих кілька хвилин я навіть не могла наважитися ступити туди. Звідкись почувся сміх, який швидко затих. 

Язик пройшовся по сухих губах, і я повільно рушила вздовж дверей, наче в зачарованому просторі. Далі в темряві я вирізнила фігуру чоловіка, який, спершись спиною на стінку, уважно спостерігав за мною. Я стишила крок і підійшла до дверей, які він стеріг. Чоловік мав невиразну зовнішність і цілком байдужий вираз обличчя, що постійно хотілося відвести від нього погляд. Він кілька разів постукав у двері, а затим прочинив їх та хитнув головою, мовляв, заходь. Я підозріливо глянула на нього й таки ввійшла. 

Це, мабуть, був кабінет батька Ільяса, який страшенно мені скидався на кімнату в клубі, де я розмовляла з Лукасом. Тут царювала напівтемрява, через наглухо запнуті червоні штори ледве проникало таке ж червонюще світло. Посередині стояв великий стіл, але на ньому, окрім канцелярії та одного фото в рамці, нічого не було. Над столом схилилася Тата. У кріслі справа сидів Лукас, знуджено поглядаючи в стінку кудись над головою Ільяса, який згорбився на дивані навпроти. Тут цілі психологічні сеанси можна проводити. 

— Віві! — ожив Лукас, поки Тата мовчки позирала на мене, наче на чужорідну речовину, яка от-от вибухне. Я очима відшукала очі Ільяса й питливо вгляділася: усе гаразд? Він невизначено повів плечима.

Ну, з вигляду не скажеш, що його катували. 

Лукас підійшов до мене й потягнув за руку. А я поглядом помандрувала від Ільяса до Тати й навіть не поворухнулася. 

— Ну й що тут відбувається? 

— Не бійся, усе буде добре, — промурмотіла подруга й коротко всміхнулася. Позаду почувся звук клацання дверей, один крок, різкий запах — і картинка перед очима перетворилася на каламуть, а потім і геть зникла.