Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— А батько знає про це?

— Сидить у мене на шиї твій батько! я досі розгадати його не можу. Багато, мабуть, він гріхів наробив у чужій землі. Що ж, справді-таки, за причина: живе з місяць, і хоч би раз розвеселився, як справжній козак! Не схотів випити меду! чуєш, Катерино, не схотів випити меду, що я витрусив у брестівських жидів[116]. Гей, хлопче! — крикнув пан Данило, — збігай, малий, у погріб, та принеси жидівського меду! Горілки навіть не п’є! Що маєш робити! мені здається, пані Катерино, що він і в Господа Христа не вірує. Га! як тобі здається?

— Бог знає, що говориш ти, пане Даниле!

— Дивно, пані! — говорив далі Данило, беручи глиняний кухоль від козака, — погані католики навіть дуже охочі до горілки; самі тільки турки не п’ють. Що, Стецьку, багато хильнув меду в підвалі?

— Покуштував тільки, пане!

— Брешеш, собачий сину! бач, як мухи обсіли вуса! я по очах бачу, що хильнув з піввідра. Ех, козаки! що за завзятий народ! на все готовий для товариша, а хмільне висушить сам. Я, пані Катерино, щось давно вже був п’яний. Га?

— Ото давно! а минулого…

— Не бійся, не бійся, більше кухля не вип’ю! а от і турецький ігумен влазить у двері! — промовив він крізь зуби, побачивши тестя, який пригнувся, щоб увійти в двері.

— А що ж це, моя дочко! — сказав батько, скидаючи з голови шапку і поправивши пояс, на якому висіла шабля з чудовими самоцвітами, — сонце вже високо, а в тебе обід не готовий?

— Готовий обід, пане батьку, зараз поставимо! виймай горщик з галушками! — сказала пані Катерина старій служниці, що витирала дерев’яний посуд. — Стривай, краще я сама вийму, — вела далі Катерина, — а ти поклич хлопців!

Усі сіли на долівці кружка: проти покуття пан батько, по ліву руку пан Данило, по праву пані Катерина і десять найвірніших молодців у синіх та жовтих жупанах.

— Не люблю я цих галушок! — сказав пан батько, трохи поївши і поклавши ложку, — ніякого смаку нема!

«Знаю, що тобі краща жидівська локшина»[117], — подумав про себе Данило.

— Чому ж, тестю, — казав він уголос, — ти кажеш, що смаку немає в галушках? Погано зварені, чи що? моя Катерина так варить галушки, що й гетьманові зрідка доводиться їсти такі. А гребувати ними нічого. Це християнська страва! Усі святі люди й угодники Божі галушки їли.

Ані слова батько: змовк і пан Данило.

Подали смаженого кабана з капустою і сливами.

— Я не люблю свинини! — сказав Катеринин батько, вигрібаючи ложкою капусту.

— Чому ж не любити свинини! — сказав Данило. — Тільки турки та жиди не їдять свинини.

Ще суворіше нахмурився батько.

Тільки саму лемішку з молоком[118] і їв старий батько і потяг замість горілки з фляги, що була в нього за пазухою, якусь чорну воду.

Пообідавши, заснув Данило молодецьким сном і прокинувся тільки надвечір. Сів він і почав писати листи у козацьке військо; а пані Катерина почала гойдати ногою колиску, сидячи на лежанці. Сидить пан Данило, дивиться лівим оком на писання, а правим у віконце. А з віконця далеко виблискують гори й Дніпро. За Дніпром синіють ліси. Миготить зверху проясніле нічне небо; та не далеким небом і не синім лісом милується пан Данило, дивиться він на мис, що видався з берега, з чорним старим замком на ньому. Йому здалося, наче блиснуло в замку вогнем вузеньке віконечко. Та все тихо. Це, мабуть, привиділося йому. Чути тільки, як глухо шумить унизу Дніпро і з трьох боків, один по одному, віддаються удари раптово пробуджених хвиль. Він не бунтує. Він, як дід, бурчить і нарікає; йому все не любе; все змінилося навколо нього; тихо ворогує він з прибережними горами, лісами, лугами і несе на них скаргу в Чорне море.

От по широкому Дніпру зачорнів човен, і в замку знову неначе блиснуло щось. Потихеньку свиснув Данило, і вбіг на його свист вірний хлопець.

— Бери, Стецьку, з собою мерщій гостру шаблю та гвинтівку і йди за мною!

— Ти йдеш? — спитала пані Катерина.

— Йду, жінко. Треба оглянути всі місця; чи все гаразд.

— Мені, одначе, страшно залишатися самій. Мене на сон так і клонить. Що, коли мені присниться те ж саме? я навіть не впевнена, чи був то сон, так це відбувалося живо.

— З тобою баба зостанеться; а в сінях і в дворі сплять козаки!

— Баба спить уже, а козакам щось не віриться. Слухай, пане Даниле, замкни мене в кімнаті, а ключ візьми з собою. Мені тоді не так буде страшно, а козаки хай ляжуть перед дверима!

— Хай буде так, — сказав Данило, витираючи пил з гвинтівки і насипаючи на поличку пороху.

Вірний Стецько вже стояв одягнений при всій козацькій зброї. Данило надів смушкову шапку, зачинив віконце, зачинив на засуви двері, замкнув і вийшов потихеньку з двору поміж сонними своїми козаками в гори.

Небо майже все прояснилося. Свіжий вітер ледь-ледь повівав з Дніпра. Коли б не було чути здалеку квиління чайки, то все здалося б занімілим. Та от ніби шурхіт… Бурульбаш з вірним слугою тихо сховався за терник, що прикривав вирубану засіку. Хтось у червоному жупані, з двома пістолями,