Читати книгу - "Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон"

25

Абітібі, осінь 1915 року

Зима обіцяла бути суворою. Від самої осені на місце снігопадів приходили великі морози і табір Спіріт Лейк виявився ще більше ізольованим, ніж раніше, загублений поміж високими кучугурами білих снігів. Зв’язок із зовнішнім світом був можливим тільки залізницею, яку підтримували в доброму стані. Погано одягнуті як для такого суворого клімату, в’язні потерпали від обмороження й слабшали. Багато хворіли. У таборі був тільки один лікар, який ледве встигав їх лікувати. Інші відмовлялися працювати, тож їх кидали або до в’язниці, або до карцеру. Сержант-майор Овен Мартінс змушений був підвищити голос:

— Наші країни — у стані війні, а табір для затриманих — не благодійна організація! — кричав він. — Ви, мабуть, думаєте, що до наших канадських солдатів у Німеччині чи Австрії краще ставляться? Дозвольте засумніватися.

— Ми — не ворожі солдати, — заперечив йому Марко Мендель через перекладача, — ми — прості громадяни, які приїхали до вас, щоб жити в новій країні, а ви поводитеся з нами, як зі зрадниками чи шпигунами.

— Я отримав листа від сестри, — поспішив додати Новак, махаючи листком біля носа офіцера, який зневажливо ставився до них. — Її чоловік, такий самий українець, як і ми, записався в армію і поїхав до Європи битися з вашого боку.

Та ці звинувачення в’язнів ніяк не поліпшували їхню долю. Спіріт Лейк був табором для затриманих, і відповідальні офіцери отримали наказ тримати порядок за будь-яку ціну. Війна тривала, й оголошення про смерть багатьох канадських солдатів на полі бою спонукало військових посилювати дисципліну для в’язнів, яких прирівнювали до ворога.

З початку осені сержант Лєпін уже не служив у гарнізоні, який забезпечував нагляд за сім’ями, і лишався у військовому таборі під час коротких відпусток. Навіть і без колючого дроту Ліллієнвілль став, як ніколи до цього, в’язницею, селом, загубленим у густому лісі. Взимку воно зникло під заметами снігу, що височіли на людський зріст, до того ж внаслідок численних спроб втеч улітку посилили заходи безпеки навколо табору.

Після тієї незабутньої зустрічі в індіанській схованці в середині вересня Олена й Александр більше не бачилися. На початку жовтня випало надзвичайно багато снігу, і відтоді жодного потепління не було, щоб він розтанув. Розен з Аранком, їхні зв’язкові, завдяки яким вони могли зустрічатися, пішли на полювання на північ раніше ніж зазвичай, і рання зима була підтвердженням того, що вони мали рацію.

Другого листопада Олена брала участь в пам’ятній церемонії, на якій були присутні всі в’язні, як раптом відчула сильну нудоту. Через те, що було дуже рано, вона пов’язала своє нездужання з голодом, що їй дошкуляв. Підвівшись, Олена вийшла з каплиці. Небо було сірим, а узлісся губилося в густому тумані. Напередодні випав крижаний дощ, тож вона ледь пересувалася, до того ж самопочуття погіршувалося. Дівчина змушена була зупинитися. Спершись на дерево, відчула болісну нудоту, від якої запекло в горлі. Вона була білою, як крейда.

— Що з тобою, Алю? — запитав Віталій, який ішов за нею. — Ти хвора?

— Уже краще, — відповіла вона, докладаючи зусиль, щоб рушити далі. — Ходімо поїмо. Я почуваюся слабкою, бо дуже голодна.

Віталій узяв її за руку.

— Зіпрись на мене, — сказав. — Я не хочу, щоб ти впала на льоду й поламала ногу. Я не хочу, щоб нас знову розлучили.

— Ми завжди будемо разом, — запевнила вона, змушуючи себе посміхнутися.

Думки роїлися у її голові. Може, нудоту спричинило щось інше, а не голод... А якщо вона завагітніла? Так, так і є, вона вагітна! Вона поклала долоню на живіт, радісна й сумна водночас. Оце нове відчуття — носити нове життя в теперішніх умовах, лякало її. Дитина Александра, вона була переконана, та що подумає Петро і як відреагує, коли довідається про вагітність? У нього хвороблива пихатість, тож він точно промовчить, що батько не він, та як він поставиться до неї? На щастя, вони не жили окремо. Були ще його батьки й інші сім’ї. Проте, незважаючи на це, вона боялася. Якби ж вона тільки могла поговорити з Александром! Вона зайшла до будинку, промовляючи про себе, що його треба повідомити.

— Уже й служба закінчилася? — запитала Валя Мендель, коли побачила, що вони з братом повернулися.

— Ще ні, — відказала вона. — Віталій безперервно кашляв. Я подумала, що нам краще піти, щоб не заважати іншим.

Хлопчик підвів на сестру здивований погляд, але нічого не заперечив. В Олени мав бути серйозний привід не казати правду. Вона пояснить йому пізніше. Коли вони сиділи на своїх ліжках за ширмою, що відділяла їх від загальної кімнати, він питально подивився на неї. Сестра приклала пальця до губ і прошепотіла на вухо:

— У мене є таємниця. Я скажу тобі, коли ми будемо наодинці.

Майбутнє для її з Александром сім’ї видавалося похмурим, та вона вірила в його кохання й була впевнена, що одного дня вони з’єднаються.

Ця вагітність була для неї