Читати книгу - "Ключі Марії"

— Ні. Отже, час ще не прийшов... Але якщо час прийде, ти зрозумієш. Вийди на хвилинку, постій за дверима.

Бісмарк слухняно вийшов за двері. У підвалі все ще стояла тиша, але тепер вона здавалася Олегові надто об’ємною і багатшою. До неї додалися ще якісь звуки, що наче долинали і з підвалу старого.

За хвилини три двері відчинилися, і Клейнод вручив Бісмаркові чорний пластиковий мішок, з тих, які використовують для сміття.

— Ось. Бери і йди. Напевно, ми більше не побачимося.

— Ну чому! Я вам зателефоную! — Олег спробував заспокоїти старого, заговоривши театрально-трагічним тоном.

— Добре, телефонуй! — ввічливо погодився Клейнод і зайшов назад у своє житло.

Скрипнув залізний засув, який закривав двері зсередини.

Олег намацав у мішку об’ємний згорток, перетягнутий мотузками.

— Добре, вдома розгляну! — Вирішив він.

Розділ 52

Краків, червень 1941. Олесь продовжує розповідь

Після вечері я прогулявся табором, удаючи буцім мене нічого насправді не цікавить, а я собі гуляю лише знічев’я. Уже добре смеркло, в будиночках засвітилися вогні, а спортовий плац спорожнів. Я побачив, що з табору є лише одна металева брама, а по всіх кутах стоять будки, в яких чергують вартові. Біля будок припнуті собаки. Уночі їх, мабуть, спускають з ланцюгів.

Я повернувся до будиночка і знову ліг спати. А вранці залунали сурми, хтось голосно кричав «Падйом!», почулася біганина, траскання дверима. Я швидко вдягнувся й теж вибіг. Вояки в такій самій, як у мене, новенькій німецькій формі бігли до туалету вкінці табору, а потім до вмивальників, почеплених на довжелезну дошку. Під умивальниками тягнулася бляшана ринва, куди стікала вода. Але я не мав ані зубної щітки, ані порошку, ані мила, однак пригадав, що помітив у себе на підвіконні бляшане пуделко. Я вернувся і несподівано знайшов там усе, що потрібно. Прихопивши рушника, я теж побіг до вмивальника.

Після вмивання сурма звістила, що пора снідати. Я пішов разом з усіма до їдальні і з подивом переконався, що кожен вояк сідає за окремий стіл, ніхто не підсідає ні до кого та й взагалі не помітив, аби вони між собою спілкувалися. Я порахував столи — їх було тридцять.

Я сів за свій стіл, на якому була миска з рисовою кашею на молоці. Велика жовта пляма свідчила, що сюди додали ще й масла. Поруч був кошичок з білим хлібом, тарілочка з бруском масла і шклянка з чаєм. Їли всі мовчки. Кухар ходив з чайником і доливав чаю. Все це відбувалося в тиші.

А потім пролунала команда шикуватися на плацу. Уздовж плацу просто перед нами стояли зелені армійські термоси, в яких возили їжу. Капітан наказав усім почепити на плечі по термосу. У термосів були шлеї, в які треба було просунути руки й завдати собі за спину. Та виявилося, що то не була забавка, бо термоси не були порожні й важили, може, кілограмів двадцять. А відтак ми з тими термосами повинні були бігати по колу. Як на зло, парило січневе сонце, піт котився градом з чола, засліплював очі. Я не розумів, навіщо це все, але терпляче виконував команду. Раз по раз хтось із вояків падав на землю. Нас ставало щораз менше. Капітан не робив нікому жодних зауваг, не картав за те, що вибули з кола, тільки бив себе лозиною по лискучих чоботах і рахував кола.

Коли нас зосталося лише четверо, з’явився полковник, капітан задоволено показував полковникові на нас, той кивав головою. Врешті нам дозволили спочити. Ноги піді мною хиталися, я опустився, важко дихаючи, на зрубане дерево разом із термосом, у якому щось хлюпало.

Після десятихвилинного відпочинку нам наказали занести термоси до їдальні та збиратися в класі. Що за клас? Але я робив те, що й інші, ні в кого нічого не питаючи. Клас розмістився в одному з будиночків. Там теж кожен сів за окремий столик. Потім до класу увійшли капітан, полковник і троє чоловіків у цивільному. Капітан запитав, хто володіє німецькою. Усі підняли руки. Отже, витривалість не була найголовнішою умовою того, що ми потрапили сюди, а ще й знання німецької. Чоловіки стали кожного з нас екзаменувати, наскільки добре можемо розмовляти. Так виглядало, що то були німці. Лише восьмеро, і я зокрема, заслужили їхньої похвали, бо розмовляли ми без акценту. Відтак нас розбили на групи за рівнем знання німецької і роздали підручники. Нашій вісімці капітан звелів іти до бібліотеки.

Все це було для мене доволі дивним, незрозумілим і таємничим. Для чого нас готували? Невже для того, щоб ми стали розвідниками і діяли на німецькій території?

В бібліотеці ми всілися за окремі столи, а літній бібліотекар в чорному халаті поклав перед кожним книжку німецькою мовою про те, як виживати в лісі, не маючи харчів, а також блокноти і авторучки.

— Уважно читайте, — сказав він, — і робіть нотатки. Це питання вашого життя або смерті.

Навіть якби він не попереджав, я б все одно читав, бо книжка виявилася дуже цікавою і розповідала про речі, які я не знав і не чув, хоча й бував у пластунських таборах і навчився викрешувати та розпалювати вогонь, шукати воду, визначати сторони світу, й шукати поживу там, де її на перший погляд не було. Але книжка подавала набагато більше інформації, тож я слухняно робив нотатки аж до обіду. По обіді нас знову чекала бібліотека. А на вечерю кожному до каші з м’ясом і чаю давали по шклянці спирту. Щойно я хотів кухареві сказати, щоб забрав, як він моргнув мені і всміхнувся: у шклянці виявилася чиста вода. А спирт він, вочевидь, сам випивав, виражаючи вдячність тим, що приносив більші порції, аніж іншим.

Так минали дні за днями. Зранку ми бігали, хоч уже й без термосів, зарослими лісовими стежками, лазили по деревах, стрибали через рівчаки й струмки, а потім сиділи у бібліотеці.

Наприкінці нас стали навчати вистрибувати з літака, приземлятися і ховати в надійне місце і сам спадохрон, і таємничий вантаж, який приземлявся окремо. Після навчальних стрибків зі спеціяльної вежі, нас двічі скидали з літака. Окремими спадохронами приземлялися «термоси». Цього разу в них нічого не хлюпало та й, зрештою, вони лише за виглядом скидалися на знайомі нам термоси, а насправді то були радіомаяки. Ми повинні були їх старанно замаскувати й поставити на бойовий безпечник — відкрити вічко і натиснути червоний грибочок. За хвилину грибочок засвічувався, апарат спрацьовував і починав ловити сигнали.

І ось у березні настала моя остання вечеря в таборі. Цього разу кухар мені води не приніс, шепнувши:

— Нє положено піть на дорожку. Понял? — Я кивнув. Він, складаючи посуд на тацю і, обережно роззираючись, прошепотів далі: — Я тут не одного уже годував від душі, але жоден з них мені спирту не віддавав. Мені їх не жалко, а ти парень, шо нада, бєрєгісь. На ліквідацію ідьом!.. — Помітивши моє здивування, додав: — То не шутки. Будь начеку.

Я нічого не зрозумів і, коли інші почали вставати з-за столів та виходити з їдальні, я зостався, вдаючи, що допиваю чай. А потім поніс шклянку до віконечка.

— Що це мало означати? — запитав у кухаря. — Кого я повинен остерігатися?

— А оно твій ліквідатор