Читати книгу - "He відпускай мене"

— Закладаюсь, це трапляється набагато частіше, ніж нам розповідають, — знову повторила Рут. — Ось чому нас постійно переводять з місця на місце між виїмками.

— Якось я зустріла Родні, — сказала я. — Невдовзі після того, як Кріссі вичерпалась. Бачила його в цій клініці в Північному Вельсі. Він добре почувався.

— Закладаюсь, він усе одно страждав через Кріссі, — сказала Рут. Тоді повернулась до Томмі:

— Вони й половини нам не розповідають, бачиш?

— Насправді, — мовила я, — він не аж так страждав. Безперечно, він сумував. Але непогано давав собі раду. Вони й так уже кілька років не бачились. Він казав, що Кріссі не була б проти того, що трапилось. А він мав би це знати.

— Звідки йому таке знати? — запитала Рут. — Звідки він міг знати про почуття Кріссі? Про те, чого вона б хотіла? Це не він лежав на тому столі, хапаючись за життя. Звідки йому таке знати?

Спалах люті нагадав мені про давню Рут, і я знову до неї обернулась. Можливо, через відблиск в її очах мені здалося, що вона дивиться на мене з важким, жорстким виразом.

— Це недобре, — сказав Томмі. — Вичерпатись на другій виїмці. Це недобре.

— Не можу повірити, що Родні нормально це сприйняв, — сказала Рут. — Ти ж розмовляла з ним усього кілька хвилин. Як із цього можна робити висновки?

— Ну так, — мовив Томмі, — але ж Кеті каже, що вони давно розійшлися…

— Це неважливо, — відрізала Рут. — У деяких випадках це тільки все погіршує.

— Мені доводилось бачити чимало людей, які були на місці Родні, — сказала я. — Їм вдавалось змиритися.

— Звідки тобі знати? — запитала Рут. — Звідки ти можеш таке знати? Ти ж досі опікунка.

— У ролі опікунки мені доводиться багато всякого бачити. Неймовірно багато.

— Вона цього не знає, правда, Томмі? Не знає, як воно насправді.

Якусь мить ми обидві дивились на Томмі, але він не відривав погляду від човна. Тоді сказав:

— В моєму центрі був один хлопець. Він постійно хвилювався, що не переживе другої. Казав, що кістками відчуває. Але все склалося добре. Щойно третю пройшов, і з ним все чудово, — він приклав долоню дашком до чола. — Я не був надто дбайливим опікуном. Навіть водити не навчився. Мабуть, тому так рано прийшло повідомлення про мою першу. Знаю, що це начебто не так працює, але переконаний, що річ саме в цьому. Я й не заперечував. Донор я хороший, а от опікуном був незугарним.

Якийсь час ніхто не говорив. Тоді Рут промовила досить тихо:

— Я думаю, що була гідною опікункою. Але п’яти років мені вистачило. Я була, як ти, Томмі. Почувалась уже готовою, коли стала донором. Відчувала, що це правильно. Зрештою, хіба не це нам призначено?

Не знаю, чи сподівалась вона почути від мене відповідь. В її словах не було вимоги, і цілком можливо, що своє твердження вона промовила лише зі звички — донори постійно повторюють такі речі. Коли я знову до них обернулась, Томмі все ще прикривав очі долонею-дашком.

— Шкода, що ми не можемо підійти ближче до човна, — сказав він. — Може, приїдемо сюди, коли буде трохи сухіше.

— Я рада, що побачила його, — м’яко мовила Рут. — Він дуже гарний. Але, думаю, я хочу вже повертатись. Вітер такий холодний.

— Принаймні ми на нього подивились, — сказав Томмі.

Дорогою до машини ми розмовляли набагато вільніше, ніж доти. Рут і Томмі порівнювали свої центри — їжу, рушники, побутові речі, — і я теж брала участь у розмові, тому що вони розпитували мене про інші центри, питали, наскільки нормальні ті чи ті речі. Рут ішла тепер впевненіше, і коли ми дістались до огорожі і я підняла дріт, вона не вагалась.

Ми сіли в машину, Томмі знову зайняв заднє сидіння, і якийсь час між нами все було чудово. Можливо, тепер може здатись, що в атмосфері ніби вчувалося щось притамоване, але, можливо, це зараз мені спадає на думку через те, що трапилось далі.

Почалось усе як початок попередньої сцени. Ми їхали майже порожньою дорогою, і Рут щось сказала про постер, який ми проминали. Я навіть не пам’ятаю, що то був за постер, не із величезних рекламних зображень, які стовбичать на узбіччях. Вона промовила це сама до себе, навіть не маючи на увазі нічого особливого. Сказала щось типу:

— О боже, погляньте на це. Хоч би спробували вигадати щось нове.

Але Томмі із заднього сидіння заперечив:

— А мені подобається. Ця реклама трапляється в газетах. Мені здається, у ній щось є.

Можливо, я просто хотіла знову відчути близькість із Томмі. Тому що незважаючи на те, що прогулянка до човна була приємна сама по собі, я починала відчувати, що, крім наших обіймів і тієї попередньої миті в машині, ми з Томмі не надто взаємодіяли. У кожному разі я почула власні слова:

— І мені він теж подобається. Виготовлення цих постерів потребує більше зусиль, ніж тобі здається.

— Точно, — сказав Томмі. — Хтось мені розповідав, що ці картинки складають докупи впродовж цілих тижнів. Навіть місяців. Люди часом ночей не сплять, переробляють їх, аж доки не зроблять правильно.

— Легко критикувати, — докинула я, — коли ти просто проїздиш повз.

— Найлегше на світі, — погодився Томмі.

Рут не сказала нічого, просто дивилась на порожню дорогу перед нами. А я мовила:

— Оскільки ми заговорили про постери. Я зауважила один із протилежного боку, коли ми їхали. Він невдовзі повинен з’явитися. Цього разу з нашого боку. От-от його побачимо.

— А що на ньому? — запитав Томмі.

— Побачиш. Він невдовзі з’явиться.

Я зиркнула на Рут. В її очах не було злості, сама втома. І навіть сподівання, як мені здалось, що коли постер з’явиться, на ньому виявиться щось цілковито невинне — щось, що нагадуватиме нам Гейлшем, щось таке. Я бачила все це на її мінливому обличчі, вираз якого не вдавалося потрактувати однозначно. А погляд весь час був зосереджений десь попереду.

Я заповільнила машину і зупинила її, ввіткнувшись капотом у жорстку траву.

— Чому ти зупиняєшся, Кет? — запитав Томмі.

— Тому що звідси його краще видно. Якщо під’їхати ближче, доведеться надто вже задирати голови.

Я чула, як Томмі позаду совається, намагаючись віднайти якнайкращий вид. Рут не рухалась, і я не мала певності, що вона взагалі дивиться на постер.

— Ну добре, це не зовсім те саме, — сказала я за якусь мить. — Але він мені