Читати книгу - "Регент. Право сильного, Анні Кос"

Дівчина пам'ятала, з якою радістю вони, ще зовсім діти, збиралися навколо єдиного в домі столу в очікуванні обіду. Мати жартувала, що в неї не діти, а голодні мишенята, можуть і свічку згризти, якщо залишити її без нагляду. І завжди намагалася насипати непосидючій дрібноті на одну ложку каші більше, ніж собі.

Сурія тихесенько зітхнула. Цікаво, як вони зараз, її братики та сестри? Чи живі? Чи здорові? Купила мама собі взуття до холодів чи так і човгає у старих черевиках?

Зі спогадів її вирвав сварливий голос Зінат. Старша служниця про щось перемовлялася з Гуюм, абсолютно не звертаючи уваги на наложницю, яка скромно присіла в кутку.

— Вічно одне й те ж: якщо чоловіки думають про щось велике, нам, жінкам, спокій тільки сниться. Зінат туди, Зінат сюди, ніби у мене своїх справ мало.

— І які ж справи? — Гуюм сонно позіхнула, помішуючи на вогні темний напій — гішар. — Я ось при ділі вже зі світанку, і не жаліюся.

— Мені закупівлю робити потрібно, масла ароматні закінчуються, трави деякі вичерпалися повністю, — поскаржилася Зінат. — Торговець тканинами повинен був помічницю зі зразками надіслати сьогодні, але ж не пустять. Знову ж таки, я ще до свята хотіла вишивки передати на торг — не встигла. Охоронці ходять, щоб їх піски зжерли, з чужинців цих північних, зиркають всюди, вік би їх не було! Добре хоч руками не чіпають нікого. За дівчатками нагляд потрібен особливий, інакше сорому не оберешся! Пан Джаліл не в гуморі, наказав їжу до нього в кімнату носити. З молодших євнухів багато налякані, розбіглися, як ті таргани по кутах, і носа не висовують.

— Ну, — Гуюм зняла вариво з вогню. — Отже, є чого боятися. Адже нас не чіпатимуть, ми хто? Майже ніхто, на ім'я не завжди називають. Але й пяснювати мені немає чого. Моя справа проста: їжу приготувати й нагодувати всіх, яке в тому зло? — вона махнула рукою двом жінкам молодшого віку, які прошмигнули на кухню. — Давайте, дорогенькі, поспішайте, знаю, спали мало й погано, мені теж не вдалося відпочити, та тільки кого це цікавить?

Кухарки відразу ж взялися за роботу. Одна почала перебирати й мити овочі, друга — розводити вогонь та носити воду. Гуюм спритно розлила по високих вузьких чашках темний ароматний напій, насипала в невеликі миски горіхів, приправила їх медом. Усе це з блискавичною швидкістю виявилося розставленим на двох сяючих тацях.

— Це кому із самісінького ранку така честь, що ти гішар власноруч варити заходилася? — Зінат аж носом потягнула і блаженно прищурилася. — Кориця, аніс. Балуєш, ох, не заслужили вони твоєї любові.

— Одна порція — для пана Джаліла, він не просив, але знаю, що радий буде, — Гуюм уже поралася над однією з каструль. — Іншу пан Віддах чекає, який ще раніше за тебе зайшов, а ти кажеш, поховалися всі.

— Мабуть, не всі, — покладисто погодилася Зінат. — Хоч хтось про обов'язки пам'ятає. Скоро там готове буде? Старший євнух уже, мабуть, зачекався. До речі, ти чула? Кітаф у підвал кинули, сплуталася з цим, як його — Шукрі? — з охорони. Разом їх учора й заскочили, думаю, не випустять живими. І заслужено.

— Мовчи вже, пліткарко, — відповіла їй Гуюм. — Тільки глухий і сліпий не знає, що Кітаф на твоє місце цілилася, старшою хотіла стати, ось ти її падінню й радієш. А мені до того діла немає й не було. І говорити про це не хочу.

— Ну-ну, не гнівайся на мене, — Зінат наче навіть зніяковіла. — Тільки з тобою і можна по-людськи поговорити в усьому палаці.

— А чому? — блиснула очима кухарка. — Тому що я кладу цукор в усе, що говорю, і забираю сіль з усього, що говорять мені.

— Добра ти, — протягнула старша служниця. — Аж занадто. І тому ніколи вище цієї кухні не піднімешся.

— А навіщо? — Гуюм посміхнулася тепло й щиро. — Я своє місце знайшла, а більшого мені й не треба. А ти ось мечешся, як листя на вітрі, в цьому щастя?

— Час покаже, — ухиляючись відповіла Зінат і взяла в руки тацю із гішаром. — Давай поки пану Віддаху віднесу, його кімната недалеко.

— Дякую! Коли повернешся, все вже готово буде, — Гуюм невизначено махнула рукою, повертаючись до печі.

Зінат кивнула і майже відразу зникла в лабіринті коридорів. Сурія полегшено зітхнула, піднялася на ноги і попрямувала до виходу, намагаючись прошмигнути в сад, поки служниця не повернулася: спілкуватися з нею не дуже хотілося.

— О, ти ще тут, мишеня? — Гуюм повернулася до неї і раптом поманила дівчину пальцем. Сурія підійшла, а кухарка схилилася до її вуха і квапливо прошепотіла: — Про тебе занадто багато говорять останнім часом, а це ніколи добром не закінчується. Бережи себе, дурненька, а ще краще — знайди спосіб вибратися звідси. Відчуває моє серце, що зло ходить за тобою по п'ятах.

Сурія здивовано кліпнула очима, але Гуюм уже відвернулася, кинувши через плече:

— Ну, киш уже з кухні, розсілася тут, заважаєш тільки!

***

Ранковий дзвін відбив десятий удар, коли в саду почулися квапливі кроки. Сурія навіть визирнула з альтанки, здивовано спостерігаючи за тим, як кілька людей з міської варти упереміш із жителями півночі разом обнишпорюють сад під стінами. Люди розсовували щільні гілки вистрижених кущів, зазирали під звислі лози винограду, перевіряючи кожен закуток.

Дівчина помітила серед воїнів і Лікіта. Щоки наложниці вмить спалахнули, а серце пропустило удар від хвилювання. Не встигнувши подумати про те, який вигляд це матиме, Сурія радісно змахнула рукою і попрямувала прямо до юнака.

— Вельмишановна пані, — зброєносець регента, побачивши її, вклонився так витончено, наче все життя провів при дворі.

— Пане, — схаменулася вона, опускаючи очі до землі. — Вибачте, що відриваю, але чи могли б Ви приділити мені трохи уваги?

— Як Вам буде завгодно.

Однак варто було їм відійти ближче до заростей, як Лікіт схопив вузьку дівочу долоню.

— Як ти? Я дуже хвилювався. Таке трапилось...

— Добре, мене ніхто не образив, розпитали, та й усе на цьому, — квапливо прошепотіла Сурія, розчулена його щирою турботою. Однак руку вивільнила досить швидко і тепер спостерігала за воїнами під стіною. Вони скупчилися перед непримітними дверцятами, які виднілися у щільних заростах плюща. — А чому ти не зі своїм паном? Хіба ти не повинен супроводжувати його й охороняти?