Читати книгу - "Ковток повітря"

Я дивився, як вона наближається в густих вечірніх сутінках. Хіба не дивно, що кілька хвилин тому я стікав холодним потом від однієї думки про те, що вона могла померти. І от вона переді мною — жива і здорова. Моя Гільда з її худорлявими плечима і постійно стурбованим виразом обличчя; і рахунок за газ, і за навчання дітей, і запах старих Гумових плащів, і на роботу в понеділок — усі ці непорушні істини, як їх полюбляв називати Портіус, змішалися докупи. Я помітив, що Гільда не в гуморі. Кинула на мене гострий погляд, як той, що ним могла глянути невеличка тваринка на зразок ласки (він зазвичай свідчить про те, що дружина щось затіває), та подиву не виказала.

— Отже, повернувся? — в’їдливо запитала вона, хоча відповідь була очевидною.

Я промовчав. Навіть не потягнулася до мене, щоб поцілувати.

— На вечерю для тебе нічого немає, — тут же продовжила вона. І в цьому вся Гільда: завжди повідомляє неприємні новини просто з порога. — Ми не чекали на тебе сьогодні. Доведеться тобі перекусити сендвічем із сиром, але здається, сир теж закінчився.

Я пішов слідом за нею. У задушливій вітальні стояв стійкий запах Гумових плащів. Я зачинив за собою двері й увімкнув світло. Хотів почати першим — і що впевненіше звучатиме мій голос, то ліпше для мене.

— Ну що, — почав я, — якого біса ти затіяла зі мною цю гру?

Вона спокійно поклала сумку на радіоприймач і обернулася до мене — на обличчі вираз щирого здивування.

— Яку гру? Ти про що?

— Про що? Про повідомлення під рубрикою «SOS» по радіо.

— Яке ще повідомлення? Що ти верзеш, Джордже?

— Хочеш сказати, що не просила передати по радіо, що ти серйозно захворіла?

— Звісно, ні! Навіщо мені це робити? Тим паче, я не хворію.

Щойно я почав пояснювати, в чому річ, як до мене дійшло — сталася помилка. Я ж почув тільки уривок фрази, вочевидь, йшлося про якусь іншу Гільду Боулінг. Б’юсь об заклад, у довідковій книжці нараховується з десяток жінок з таким іменем та прізвищем. Якої ж дурної помилки я припустився! Гільда ніколи не вирізнялася такою вигадливістю, яку я їй приписав. Єдина користь з усієї цієї нісенітниці — це те, що повіривши на якихось п’ять хвилин у те, що моя дружина померла, я пригадав, що вона мені не байдужа. Та годі з цим. Доки я пояснював, вона пильно дивилася на мене, і вже по одному погляду було видно, має статися щось недобре. І от почався допит (я його називаю допитом третього ступеня, бо Гільда проводить його без крику і ґвалту, а ніжним і спокійним голосом).

— То ти почув це повідомлення по радіо в готелі у Бірмінгемі?

— Так, учора ввечері, по національному каналу.

— Коли ж ти тоді виїхав?

— Сьогодні вранці, коли ж іще (план поїздки я ретельно продумав заздалегідь, у тому числі дорогу назад, щоб виглядати переконливим, якщо доведеться брехати: виїхав о десятій, пообідав у Ковентрі, зупинився випити чаю в Бедфорді — все було розраховано до дрібниць).

— Отже, ти дізнався, що я захворіла ще вчора ввечері, і чекав ранку, щоб поїхати?

— Я ж сказав, що не повірив у твою хворобу. Хіба я не пояснив? Вирішив, що це твоя чергова витівка — в них повірити набагато легше.

— Що ж, взагалі-то я здивована, що ти перервав своє відрядження заради мене! — сказала вона з таким сарказмом у голосі, що я відчув — запахло смаленим. Але вона продовжувала спокійним тоном: — Отже, ти виїхав сьогодні вранці?

— Так, о десятій. Пообідав у Ковентрі...

— Тоді як ти поясниш оце? — вона розкрила свою сумочку, дістала з неї якийсь папірець і тицьнула мені з таким виглядом, наче це був фальшивий чек чи інший документ, що свідчив про мої лихі діяння.

Відчуття, ніби хтось з усієї сили вдарив тебе у живіт. Так я і знав! Підловила-таки мене. І в неї були докази. Навіть не знаючи, які саме, я був упевнений, що там щось, що викриває мої походеньки. Якось одразу я похнюпився. Буквально секунду тому йшов у наступ, зображаючи праведний гнів через те, що змушений був перервати відрядження бозна для чого, і раптом ми помінялися місцями. Бачили б ви мене в той момент! На лобі немов засяяла вивіска, на якій великими літерами було написано: «ВИНЕН». Хоча насправді я нічого такого не зробив! От що значить звичка — я звик до того, що мене постійно в чомусь звинувачують. Навіть якби мені заплатили сотню фунтів, я не зміг би приховати ноток провини, що зазвучали в моєму голосі:

— Що це? Що там у тебе?

— А ти візьми й почитай.

Я взяв у руки той папірець — це був лист від якоїсь юридичної фірми, що була розташована на тій самій вулиці, що й готель «Роуботтем», в якому я мав би за легендою зупинитися в Бірмінгемі.

— Шановна пані, — йшлося у листі, — у відповідь на ваш лист від 18 червня вимушені повідомити, що, очевидно, сталася якась помилка. Готель «Роуботтем» зачинили два роки тому, а на його місці звели офісний центр. Нікого, хто б відповідав опису вашого чоловіка, ми тут не бачили. Можливо...

Далі я вже не читав. І без того все зрозуміло. Перемудрив зі своїм алібі й виказав сам себе. Лишалася єдина надія: молодий Сандерс міг забути відправити мого листа нібито з готелю «Роуботтем», який я написав Гільді. В такому разі я спробував би наполягати на безпідставності її звинувачень. Але Гільда на пні знищила мою надію:

— Джордже, ти уважно прочитав листа? Того дня, як ти поїхав, я написала в готель, щоб переконатися, що ти щасливо туди дістався. І подивися лишень, що отримала у відповідь! Такого готелю взагалі не існує! І того самого дня я отримала іншого листа, в якому ти кажеш, що прибув на місце і поселився в «Роуботтемі». Підозрюю, ти попросив когось надіслати того листа за тебе. От яке було твоє відрядження у Бірмінгем!

— Гільдо, ти все неправильно сприйняла! Це зовсім не те, про що ти подумала. Ти не розумієш...

— Ні, Джордже, я все чудово