Читати книгу - "Едем, Станіслав Лем"

— Це він! — крикнув Фізик, обіруч схопив металевий циліндр і спрямував його на велетня.

Лічильник аж завібрував.

— Радіоактивний? Він? Що це означає? — запитав приголомшений Кібернетик.

Лікар зблід. Він підійшов до столу, глянув на тремтливий індикатор, узяв із Фізикових рук металевий циліндр і почав водити ним у повітрі довкола дуплекса. Дріб слабшав тим виразніше, чим вище підіймав він лічильник. Коли Лікар опустив його до товстенних, незграбних ніг прибульця, мембрана аж заревла. На шкалі апарата спалахнув червоний вогник.

— Радіоактивне зараження... — пробелькотів нарешті Фізик.

Здивований дуплекс переводив очі з одного на іншого, нітрохи не занепокоєний незрозумілою для нього операцією.

— Він потрапив сюди через отвір у мурі, який пропалив Захисник, — тихо сказав Лікар. — Там радіоактивна пляма... І він пройшов по ній...

— Не наближайтеся до нього! — крикнув Фізик. — Він випромінює щонайменше мілірентген за секунду! Зачекай — його треба якось... Якщо ми загорнемо його в керамітову фольгу, можна буде ризикнути...

— Але ж, чоловіче, тут ідеться зовсім не про нас! — підвищив голос Лікар. — Тут ідеться про нього! Як довго він міг там перебувати? Скільки нахапав рентгенів?

— Н... не знаю. Звідки я це можу знати... — Фізик увесь час дивився на стрекотливий лічильник. — Ти повинен щось зробити! Ацетатна ванна, абразія епідермісу... Дивіться, він... він нічого не розуміє!

Лікар мовчки вибіг із лабораторії і за хвилину повернувся з аптечкою першої протирадіаційної допомоги. Дуплекс ніби хотів опертися незрозумілим процедурам, але потім дозволив робити зі собою все, що треба.

— Надінь рукавиці! — крикнув Фізик Лікареві, який голими руками торкався дуплексової шкіри.

— Розбудити решту? — невпевнено запитав Кібернетик, який стояв під стіною, опустивши руки.

Лікар швидко натягував важкі рукавиці.

— Навіщо? — сказав він і низько нахилився над дуплексом. — Поки що нічого... Еритема з’явиться через якихсь десять-дванадцять годин, якщо...

— Якби ми могли з ним порозумітися... — буркнув Фізик.

— Переливання крові, тільки як? Звідки? — Лікар дивився перед собою невидющими очима. — Той, другий! — раптом вигукнув він, але відразу ж завагався й додав уже тихіше: — Ні, не можна... довелося б спершу дослідити кров обох на аглютинацію — може виявитися, що в них різні групи...

— Послухай, — Фізик відвів його набік, — справи дуже кепські. Я боюся... ну, ти розумієш? Він, мабуть, пройшов по радіоактивній плямі, тільки-но спала температура: в зоні мікроанігіляційної реакції завжди утворюється багато радіоізотопів. Рубідій, стронцій, ітрій і таке інше. Рідкоземельні елементи. Поки що він нічого не відчуває, найраніше завтра — так вважаю. Чи є в його крові білі тільця?

— Є, однак вони мають зовсім інший вигляд, аніж людські.

— Усі клітини, які щедро розмножуються, завжди вражаються однаково, незалежно від виду. У нього має бути трохи більша опірність, аніж у людини, але...

— Ти звідки знаєш?

— Бо нормальна радіоактивність ґрунту тут майже вдвічі вища, ніж на Землі, отже, вони до певної міри можуть бути до неї пристосовані. Твої антибіотики тут, звичайно, безсилі?

— Так, безсилі; тут, мабуть, інші бактерії...

— Так я і думав. Знаєш що? Ми повинні насамперед якось порозумітися з ним... Випитати якомога більше. Реакція настане щонайраніше через кілька годин...

— А! — Лікар швидко глянув на Фізика й опустив очі.

Вони стояли за п’ять кроків від дуплекса, який напівлежав під стіною, не спускаючи з них блідо-голубих очей.

— Витягнути з нього якомога більше, перш ніж він... помре?

— Я не думаю про це так, — відповів Фізик, намагаючись зберегти спокій. — Припускаю, що він поводитиметься, як людина. Психічну здатність зберігатиме ще кілька годин, а потім настане апатія, — та ти й сам це добре знаєш... На його місці кожен із нас думав би передусім про виконання завдання!

Лікар знизав плечима, глянув на нього спідлоба й раптом усміхнувся:

— Кожен із нас, кажеш? Так, можливо, знаючи, що сталося. Але він постраждав через нас. З нашої вини.

— Ну то й що з цього? Невже для тебе важлива якась спокута? Не будь смішним!!

Фізикове обличчя вкрилося червоними плямами.

— Ні, — сказав Лікар. — Я з тобою не згоден. Розумієш? Це, — він показав на дуплекса, — хворий, а це, — він тицьнув пальцем у свої груди, — лікар. І всім, окрім лікаря, тут зараз нічого робити.

— Ти так вважаєш? — глухо запитав Фізик. Але ж це не наша провина, що...

— Неправда! Він опромінився, бо йшов по сліду Захисника! Та досить уже про це. Я повинен узяти в нього кров.

Лікар зі шприцом у руці підійшов до дуплекса. Якусь секунду постояв над ним, ніби вагаючись, потім повернувся до столу за другим шприцом. На обидва насадив голки, вийняті з гамма-стерилізатора.

— Допоможи мені, — обернувся він до Кібернетика.

І наблизився до дуплекса. На його очах оголив свою руку, Кібернетик увів голку йому у вену, втягнув трохи крові й відступив назад; тоді Лікар узяв другий шприц і, торкаючись шкіри дуплекса, знайшов судину, глянув йому в очі й устромив у неї голку. Кібернетик стояв над ними. Дуплекс навіть не здригнувся. Його ясно-рубінова кров заповнила скляний циліндр шприца. Лікар спритно вийняв голку, притиснув ранку, що кровила, ватним тампоном і вийшов, високо тримаючи шприц.

Фізик та Кібернетик перезирнулися. Кібернетик іще хвилину потримав у руці шприц із Лікаревою кров’ю, а потім поклав його на стіл.

— Що ж тепер? — запитав.

— Він міг би нам усе розповісти! — Фізик немовби перебував у гарячці. — А цей, цей... — І раптом глянув Кібернетикові у вічі.

— Може, їх розбудити? — повторив той.

— Це нічого не дасть. Лікар скаже їм те саме, що й мені. Є тільки одна можливість — дуплекс... повинен сам вирішити. Якби він захотів... Лікар не зможе йому заборонити.

— Він? — Кібернетик здивовано глянув на Фізика. — Ну гаразд... Але як він це вирішить? Адже не знає нічого, а ми не можемо йому розказати!

— Ще й як можемо, — холодно сказав Фізик, дивлячись на скляний циліндр із кров’ю, що лежав біля стерилізатора. — У нас є хвилин п’ятнадцять, поки Лікар полічить його еритроцити. Давай сюди дошку!

— Але ж це