Читати книгу - "Білий замок на Чорній скелі, Костянтин Матвієнко"

class="p1">За деякий час під'їхали до господарських воріт замку. За першим негучним сигналом клаксона брама нечутно відчинилася. Рей показав два посвідчення охоронцеві. Інші двоє ледь зазирнули до кузова, і машина опинилася у внутрішньому дворі. Рамир відчув дивне поєднання запахів: кухні, гаража, стайні, а ще чомусь — водоростей. Він лише тепер збагнув, наскільки нервується — з дитинства від хвилювання у нього загострювався нюх. Заднім бортом машина стала до високого ганку. Ворота зачинилися.

— Слухай! — прошепотів капітан. — Двоє служників зараз вивантажуватимуть фрукти та овочі з кузова. Йди їм допоможи. Постарайся викликати симпатію. Однак не перестарайся. Та й свого справжнього імені називати не варто. Коли закінчите, попроси щось вкинути до рота — мовляв, з ранку нічого не їв. Хтось із них поведе тебе усередину.

— А що далі?

— Далі — моя справа. Головне — повертайся до кабіни, щойно почуєш сигнал. Але без надмірного поспіху, щоб не викликати підозри!

Рамир вистрибнув назовні. Там двоє чоловіків уже підняли тент вантажівки і, крехчучи, перекинули перший важкий мішок на ганок.

— Допіру ж привозили, — сердито заговорив до парубка старший.

— Наша справа маленька: сказано везіть — веземо, — відповів Рамир. — Я допоможу, — він перескочив борт та почав подавати вантажникам клунки. Робота пішла швидше.

— Оце діло! — підбадьорив його молодший. — Ти новенький?

— Так, — Рамир вдав, що мішок вислизає з його рук, і вантажник мусив припинити розпитування, щоб підхопити клунок.

— А звуть тебе як? — поцікавився старший служник.

— Ярс, — на мить завагавшись, Рамир назвав перше-ліпше гирлонське ім'я, яке спало на думку. — Дасте шось перехопити? Сьогодні стільки роботи, що й пообідати не встиг, — скористався він нагодою виконати доручення капітана. — Ми вже закінчуємо, — він зняв останній мішок з дерев'яної лави під стінкою кабіни, накритої мішковиною.

— Ходімо до кухні, — запропонував старший. — Саме спекли хліб до завтрашнього сніданку.

— Там і паштет мав залишитися, — доброзичливо додав молодший, опускаючи тент.

— Йди за мною, — старший першим рушив до кухні.

Рамир уже переступав поріг, коли почув голос капітана Рея:

— Ти куди це, Рамире?

— Та з'їсти щось хочу, — озвався парубок, не надавши значення почутому.

— Гаразд, і мені принеси! Я тим часом розвернуся, — Рей зачинив дверцята кабіни.

Старший вантажник був уже в приміщенні, тому не почув цієї короткої розмови.

Проте її чув молодший. Він на мить напружився, а тоді хутко зістрибнув з ганку та натиснув дзвінок на важких металевих дверях напівпідвалу. Двері миттю відчинилися, за ними майнула форма охоронця, і вантажник боком прослизнув усередину. Задоволено спостерігаючи за цим, капітан завів двигун. Вантажівка, розвертаючись, майже затулила темне вікно на першому поверсі. Воно прочинилося. Машина спинилася лише на кілька секунд, і дебела молодиця у плащі з каптуром, що закривав обличчя, допомогла перебратися з широкого підвіконня до кузова тендітному парубкові у робітничій робі, з трохи завеликим картузом на голові. Легкий стукіт у задню стінку кабіни дав зрозуміти капітанові, що його цінний пасажир уже зайняв своє місце, і він злегка торкнув клаксон.

Рамир з пакунком бутербродів з'явився не одразу — мусів чекати, поки добра куховарка намастить їх паштетом. Коли парубок був у кабіні, вантажівка неквапно поїхала до воріт, які вже наполовину прочинилися перед машиною.

Раптом у вікнах нижнього поверху спалахнуло світло. Між стінами двору заколотилася луна сирени — у замку вдарили на сполох. Стулки воріт почали сходитися. Охоронці кинулися навперейми вантажівці. Про зброю вони згадали запізно, та й командир не наважився віддати наказ стріляти — не тренували гвардійців на випадок такої нештатної ситуації у цілком безпечному Гирлоні.

— Тримайтеся! — гукнув через плече капітан у сподіванні, що Ерада почує його у кузові.

Машина рвонула до воріт. Ще мить, і їх би встигли зачинити. Капітан ризикнув. Вантажівка, розбивши ліву фару, проскочила назовні і помчала вулицею, набираючи швидкість. Підстрибуючи на бруківці, звернула до провулку, ледве протиснулась якимось підворіттям і опинилася у глухому кам'яному колодязі. Позаду лунали поліцейські сирени. Рей і Рамир кинулися до кузова. Ерада вже сповзала з-під тенту додолу. Чоловіки вчасно встигли підхопити її. Картуз упав з голови дівчини, відкривши сплетену у тугу косу та вкладену «бубликом» зачіску.

— Вдягніть, ваша ясновельможносте, — прошепотів капітан, подаючи князівні головний убір.

— Забудьте про титули, Клирте! — Ерада припасувала картуз на голові. — Дуже рада Вас бачити, Рамире! — вона простягла парубкові руку для потиску. Від доторку ніжної теплої долоні в того аж дрижаки пішли усім тілом — заледве опанував себе.

— Не барімося. Нам сюди, — капітан вказав у куток, де стояли притулені до стіни старі дошки.

За ними були двері, які без жодного звуку прочинилися від обережного поштовху — хтось їх добре змастив. Гурт опинився у темному коридорі. Присвічуючи ліхтарем, Рей повів молодих людей кудись униз. Тут Рамир, нарешті, мав змогу зібратися з думками. Коли Ерада сміливо попросила чоловіків на хвилину лишити її саму у бетонній ніші коридора, парубок як міг спокійно запитав у капітана, чиє обличчя ледь біліло у відблисках опущеного вниз ліхтаря:

— Як слід розуміти цю Вашу підставу з іменем?! Лишень не кажіть, що це сталося випадково, бо такі, як Ви, не припускаються настільки елементарних проколів.

— Скажу лише, що це частина плану операції. Вдала частина, — промінь капітанового ліхтаря ледь ворухнувся на підлозі.

— Ви використали мене втемну, а тепер не бажаєте пояснити?! — нервувався Рамир.

— Не бажаю, — трохи підвищив голос капітан. — От Нод на Вашому місці не ставив би питань командиру, бо знає, що таке військова дисципліна. Чи я помиляюся?

Рамир раптом збагнув, що в Управлянні розвідки та спецоперацій Князівства Гирлон про них із Нодом можуть знати значно більше, ніж вони собі уявляли.

З темряви майже нечутно виникла Ерада. Рушили далі. За кілька хвилин довелося спускатися іржавою драбиною. Виявилося — у каналізаційний колектор, де у бетонному рівчаку спливали густі стоки. Попід слизькими стінами пролягав неширокий похилий виступ. Ним вони й просувалися. Смерділо нестерпно. Рамир навіть здивувався, як Еда витримує таку жахливу атмосферу. На щастя, колектором віяв доволі відчутний протяг. Позаду пролунав легкий стукіт, немов хтось причинив двері, а тоді знову запала тиша, яку порушував лише огидний хлюпіт.

— Знаєте, — сказала Ерада, яка йшла попереду Рамира, — мені здалося, що у кузові, крім мене,