Читати книгу - "Син тіні, Олесь Ульяненко"

тканину нижче, погрався цівкою гарними, шоколадного кольору сосками, і я навіть зачарувався досконалістю її тіла, він ткнув дулом у пружний живіт, що навряд чи коли приніс би у світ дітей, а зараз, з огляду на ситуацію, навряд чи принесе щось втішне. Кловський, виграючи устами, блаженно усміхнувся у себе, розвів стволом ноги Лізки і ткнув туди дуло. І сказав: «Пам'ятаєш… Я тобі обіцяв…» Але Лізка нічого не пам'ятала, дурна баба чекала на інше, вона чекала, що викинуть на підлогу мої мізки. А вони, принц і принцеса, заживуть, підуть по життю разом. Нарешті закінчилося рабство. А Кловський продовжував грати ців'ям, і тут вона викрутилася, так, що ствол ткнувся у сідницю. І Кловський вистрелив. Люстро над моєю головою захиталося. Струмінь крові ударив на скло і побіг на білі шкарпетки, що лежали у кутку.

Вона скімлила, як сука, тягаючи розбитого кулею зада, перебиралася на руках, волочачи ноги і рештки того, що колись робило її жінкою. Я пішов до туалету і виблювався. Коли повернувся, то вона лежала, склавши руки, закинувши вилицею голову, так, наче спала. Аби не розбитий кулею зад. Кловський зайшов до вбиральні й старанно вимив руки. Він усміхнувся, наче просвітлів увесь, і сказав, що ми, напевне, більше не побачимося, шкода, але життя — коротка річ, а він змарнував дуже багато. Він сказав, що треба викликати лікаря, і напевне, він, Кловський, дарма цю паскуду пожалів, але нехай. Правда, якщо ця стерва виживе, то нікому добра у цьому світі не прибуде.

Лікар сказав, що Лізка житиме. Гроші — чудодійна річ: ви тільки покажіть їх людині, й вона вам закрутить всесвіти навколо вашого сортира. Але Лізка справді вижила. З роками вона рухалася тільки на тачці, й перші місяці я возив з милосердя їй морфін до військового шпиталю. Вона так і залишилася калікою. Кловський на якийсь час зник, переховуючись буддійськими та кришнаїтськими товариствами.

Він з'явився після всіх подій, через п'ять років, і, на диво, ніхто його не зачепив. Так чудодійно влаштована ця держава.

Блох торгував на весь розгін опіумом з державного поля, він влаштував цілі перегінні заводи, маленькі й мобільні, що ховалися підвалами, лісосмугами. Але більшість продукції вироблялася на фармацевтичних заводах. Заводи працювали у три зміни. Людям однаково, який морфій випускати. Це давало шалені гроші, перш за все державі. Кількості виготовленої сировини вистачило б, щоб засипати дві України. Більшість через кур'єрів, як легальних, так і нелегальних, переправляли за кордон. Це здебільшого були маленькі миршаві особи вірменського походження. Наркотики йшли у пачках з-під дитячих ліків, разом з гуманітарною допомогою на Кубу чи в якусь з країн Латинської Америки. Проте більшість з них проходила легальний шлях через митниці. Легкість у добуванні сировини закаламутила розум Блоху. Раптом все закінчилося. Несподівано. Зло, як щастя, приходить несподівано. Щастя — річ коротка, у нього можна вмістити сидіння в клозеті, а от некуций тюремний строк ти не вмістиш у тисячі філософських трактатів. Я розумію в цьому сенсі Кловського. Краще муки совісті, але на волі.

Несподівано міністр охорони здоров'я наткнувся у паперах на якусь продукцію, що не потрапляла на ринок, взагалі ніде не була задіяна, не описана, не опечатана, як заведено у цій країні, тисячами печаток. Ліва продукція була таких велетенських розмірів, що міністр злякався. Він, звісно, сам не проти помити в цьому руки, але у нього були мрії набагато мініатюрніші, скромніші, тому він зметикував після кількатижневих тривожних роздумів, що треба звертатися до Президента. Хтось підказав. Людина іноді думає, як дістатися місця міністра, а вже зіскочивши на нього, вона перекидає цю обтяжливу місію на плечі підлеглим, тим вивільняючи їм простір для просування по службі. Тому хитрий міністр, що зметикував, а може, йому хтось допоміг зметикувати, що на такому рівні торгівля наркотиками може санкціонуватися лише з відома сильних владних структур, таки добрався до Президента. А того дня, коли він пітнів, молився у кутку приймальні, вичитуючи усіх молитов, що його мати навчила ще в дитинстві: від проносу, від коліків, від того, що зуб болить, і таке інше; того дня Інтерпол накрив цілий вірменський клан, що з превеликим задоволенням, як заведено в азіатських народів, здав пана Блоха і його контору з усіма підлеглими, навіть не забули притулити секретарок, цих нещасних сердег.

Я бачив, як його арештовували. Зовсім не тихо, але не одягали кайданок. Перед цим три дні по телефону, по раціях ішли розмови, переговори: його умовляло четверо міністрів, троє замів, двадцятеро радників і їхніх дружин, що в один голос затужили за його дарунками. Всі в один голос просили мовчати. Йому була обіцяна свобода, і свобода ще більша, ніж він мав. Йому ніхто не погрожував. Він парився в «предварилівці», смакуючи життя, як на волі, навіть ліпше. Часу давалося вдосталь.

Але за місяць почали з'являтися листи до Людки, якось передані через знайомих, через арештантів, через підкуплену міліцію і охорону. Там він скаржився, що його, мабуть, обдурено, він скаржився на всіх, вказуючи імена, числа, події, в останню чергу він скаржився на себе. А так його згубили інтриги. Він писав до мене, щоб я поїхав у таке-то місце і підготував йому втечу. Це видавалося дитячим лепетанням. Слідчі й охорона змінювалися ледь не кожен день. І нарешті одного дня, коли у слідчих почали рости томи і томи справ, він зрозумів, що потрапив у западню і що виходу звідси він ніколи не знайде. В дикій істериці Блох кляв усе на світі, викрикуючи імена замів, міністрів, радників, він погрожував, що віддасть усіх слідчим. Він проклинав радників, свою жадібність, себе і життя. Ввечері його безболісно задавив найманий убивця, підкинувши труп у душову. Убивця теж навряд чи дожив до ранку.

І тому, коли Кловський розповідатиме вам, що Блоха вбили на Севастопольській під чорною вивіскою «Нотаріальна контора», то не вірте. То вбили Бокіна, що знав надто багато. Я вбивав його особисто. Це було моє перше й останнє вбивство. Потім почалася моя дивна одіссея по країнах Європи. Тінь смерті невблаганно біжить за мною, накриваючи кожен сантиметр мого існування, і я втікаю від неї, як від любові. Але від власної тіні ніхто ще не втікав. Гра хворої уяви дозволяє будувати міста і країни, але не власне життя. Одні птахи над землею полишені ілюзій. Ми — тіні власного життя, ми — порожнеча, що не захотіла стати кимось, ми — невідомість у великій країні, де ніколи не було закону. І коли вам