Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

- Я не ба­жаю нічо­го так, як то­го, що­би мог­ла пра­цю­ва­ти після своєї впо­до­би - ви ж знаєте, до­ро­га пані, - щоб мог­ла пи­са­ти і щоб во­но зда­ло­ся на що. Тоді бу­ла би я та­кож щас­ли­вою!

- А под­руж­жя, моя ди­ти­но, чи во­но у вас не має вар­тості? - спи­та­ла, мов­би нев­до­во­ле­на моїми сло­ва­ми.

- Я не маю нічо­го про­ти под­руж­жя, хоч во­но не є в ос­нові нічим гар­ним, ані ве­лич­ним, особ­ли­во тоді, ко­ли лю­ди своїм ха­рак­те­ром до йо­го не спосібні. Але прав­да і те, - до­да­ла я мов по легкій за­думі, - що во­но й гар­не, ко­ли лю­ди не спо­га­ню­ють йо­го…

- Правда, прав­да, На­тал­ко! - обізва­ла­ся ста­ра да­ма жи­во. - Між ніким не мо­жуть бу­ти такі красні відно­си­ни, як між чо­ловіком і жінкою. Се вам ка­жу з досвіду, бо я пе­ре­жи­ла не од­но. Дівчи­на лю­бить матір і батька над усе; од­нак чо­му опус­кає їх ра­до, ко­ли прий­деться іти хоч би й на кінець світу за то­ва­ри­шем, що йо­го сер­це виб­ра­ло? Бо во­на знає, що він зас­ту­пить її ро­дичів і все те, з чим зрос­ла­ся ду­шею. О На­та­лоч­ко! - до­да­ла з сум­ною сер­дечністю. - Ко­ли мається за му­жа доб­ро­го і ніжно­го чо­ловіка, а чо­ловік той за­ра­зом то­ва­риш на­шої душі, тоді не мож­на від долі жа­да­ти більшо­го скар­бу. Ні, не­хай го­во­рять і філо­со­фу­ють собі муж­чи­ни і жен­щи­ни, як хо­чуть, але так як чо­ловікові не зас­ту­пить ніщо лю­бові жінки, так і жінці лю­бові чо­ловіка, вірте мені! Бу­ла би ве­ли­ка шко­да, ко­ли б ви не мог­ли відда­ти­ся або не хотіли!

Я сиділа мовч­ки з очи­ма, звер­не­ни­ми ку­дись в да­ле­чи­ну. Не звер­та­ючи го­ло­ви до неї, спи­та­ла я про­тяж­но:

- Може, але чо­му при­хо­дить вам це на дум­ку?

- Вас, як лю­ди­ни, бу­ло би шко­да.

- Так, - докінчи­ла я май­же з поспіхом. - Кож­на лю­ди­на по­вин­на свою си­лу і кра­су ви­ко­рис­та­ти; не ма­ти на­дар­мо сер­ця в ру­ках… не так?

Вона при­так­ну­ла мовч­ки го­ло­вою:

- Хто не жи­ве вдвійку, той не жи­ве ніко­ли прав­ди­вим жит­тям, - ска­за­ла.

Я не відповіла за­раз, аж пізніше спи­та­ла:

- Коли жи­веться прав­ди­вим жит­тям, пані Мар­ко? - І не ви­жи­да­ючи відповіді, го­во­ри­ла дальше: - Чи тоді, ко­ли ба­га­то тер­питься? Чи ко­ли ба­га­то відчу­вається? Чи, мо­же, тоді, ко­ли жи­веться нев­га­мо­ва­но після своїх ли­хих і доб­рих склон­нос­тей? Бо ж сер­це го­диться так тяж­ко, ох, так тяж­ко, з ро­зу­мом, до­ро­га пані!

Вона при­так­ну­ла знов мовч­ки, як пер­ше, го­ло­вою, і зітхну­ла. Я підня­ла го­ло­ву до неї. Наші пог­ля­ди стріну­ли­ся. Во­на ди­ви­ла­ся на ме­не ве­ли­ки­ми, вог­ки­ми, смут­ни­ми очи­ма за­ра­зом так, мов­би її дум­ки по­ми­мо всеї бесіди про­бу­ва­ли десь да­ле­ко-да­ле­ко…

- Наталко, ви вірна на­ту­ра, прав­да? - спи­та­ла на­раз.

Я ди­ви­ла­ся на неї зди­во­ва­но:

- Чому, пані Мар­ко?

- Відповіджте мені на моє пи­тан­ня!

- Вірна, од­нак…

- Ах, нічо «однак». Я не хо­чу нічо­го більше зна­ти! - І з ти­ми сло­ва­ми вий­шла. Зчу­до­ва­на, пе­ре­ня­та див­ним чут­тям, зос­та­лась я на місці і зас­ло­ни­ла ли­це ру­ка­ми.

І знов пе­ре­су­нув­ся поп­ри мою ду­шу Мар­ко, а за ним Оря­дин…

***

(В рік по від'їзді Мар­ка).

Так, у тім му­сить щось бу­ти прав­ди­во­го, у тім, що Оря­дин ка­зав, що в ме­не не­ма змис­лу для дійсності. Я ту­жу за­ба­га­то. За чим? Ба! хіба це мож­на розібра­ти? Це слабість чувст­ва, врод­же­на не­ду­га, що відзи­вається і більшає з віком. «Ту­га за кра­сою», - ка­зав він, - не знає, що відгомін йо­го сміху бу­дить у моїй душі.

Я най­щас­ливіша, ко­ли пи­шу, ко­ли по­то­ну цілою ду­шею в іншім світі. Це ба­га­тий, барв­ний світ, пов­ний гар­монії, пов­ний якоїсь нес­ка­зан­ної ніжності або здер­жа­ної ра­дості, бут­ної [111] бла­го­род­ної втіхи. Так жи­ву я мов­би дво­яким жит­тям. Там на час, а на час тут.

Не раз, зви­чай­но по різно­родній утом­ля­ючій праці, чу­юся щас­ли­вою. Але це не три­ває дов­го. Од­но тяж­ке зітхан­ня пані Мар­ко, од­но при­тис­нен­ня її ру­ки до сер­ця розвіє те по­чут­тя вдо­во­лен­ня чи там «щас­ли­вості», і я не­мов про­ки­ну­ся з со­лод­ко­го сну. «Во­на сла­ба!» - про­шиб­не ме­не блис­кав­кою дум­ка, мов гост­рий ніж, і я не­мов в'яну. На мою ду­шу мов спа­дає зас­ло­на з чор­ної кре­пи [112] і зак­ри­ває всю ясність, що в ній про­би­вається.

Вона хо­ра і піду­па­дає з дня на день на си­лах, але вмов­лює в ме­не і в се­бе, що це пе­рей­де. Дай бо­же, але чо­го ж так змарніла і по­жовк­ла? А ме­не чо­му прос­то го­нить за яки­мись «роз­рив­ка­ми, на котрі має пра­во лиш мо­лодіж»? Пер­ше цього не бу­ва­ло в неї ніко­ли, а те­пер не­мов хо­че на­го­ро­ди­ти мені всі нею за­подіяні і найдрібніші прик­рості. Бідна! Не знає, яке прик­ре по­чут­тя вик­ли­кає тим у мені, але роб­лю її во­лю, щоб їй спра­ви­ти приємність, а собі щоб не прид­ба­ти на бу­дучність грижі совісті, її во­ля, її до­ро­га во­ля не­хай бу­де моя во­ля!…

З усіх знай­омих на­ших відвідує нас най­частіше Ок­са­на. Її на­мов­ляє пані Мар­ко ви­тя­га­ти ме­не на «світ бо­жий». Ча­сом удається їй це, але частіше ос­тається у нас. Во­на про­бу­ває ра­до у нас, що дух на­шо­го до­му впли­ває на неї упо­ко­ю­юче і наст­роює її по­важ­но-ве­лич­но.

- Скоро лиш увійду до вас, - го­во­рить мені, - у ваші ви­сокі, тихі кімна­ти, прист­роєні в оці ста­росвітські меблі, де ви­сокі фо­телі сто­ять не­мов на сто­рожі па­ну­ючо­го тут давнього доб­ро­го то­ну, обнімає ме­не за­раз по­чут­тя спо­кою і пев­ності. А до то­го по­важ­на стать пані Мар­ко, одяг­не­на в чор­ний шовк, кот­ро­го ше­лест ду­же люб­лю, і ви з ва­шим без­ше­лес­ним, ніби плав­ким хо­дом, ме­лан­холійно по­хи­ле­ною го­ло­вою і за­ду­ма­ни­ми очи­ма, то не знаю, чи я та са­ма, що пер­ше, і май­же сумніва­юся, чи на світі між людьми па­нує лож і неп­рав­да; про­тив­но, ду­маю, що са­ма кра­са, лю­бов і мир! Так тут у вас!

А я усміха­юся і стис­каю їй щи­ро ру­ку. І я її люб­лю. З усіма її дрібни­ми хи­ба­ми, з її тон­кою не­на­вис­тю до всього, що гру­бе, без чувст­ва і що - не му­зи­кальне.

Про мої ко­лишні відно­си­ни до Оря­ди­на знає вже і зай­мається на­ми обо­ма з ве­ли­ким інте­ре­сом. Ко­ли го­во­рю про йо­го, то прос­то п'є з моїх уст сло­ва, а очи­ма ди­виться так, мов­би і ни­ми слу­ха­ла, щоб не про­пус­ти­ти жод­но­го мо­го слівця або не втра­ти­ти на хви­ли­ну ви­ра­зу мо­го ли­ця. Мені аж не раз чуд­но, що во­на тим так зай­мається. Я ж не роб­лю з то­го, що інте­ре­су­юся