Читати книгу - "Новели, Черемшина Марко"

квітка, а в другій писаний гарчик на водицю із керниці в гаю. Як іде, то ліси їй низько кланяються, гори за нею обзираються. Або сяде на коника вороного у ременях штабових та й очі селу зриває. Вона прийшла в село із злісним та й живко собі під лісом побоїк поклала. Та й таки хоть що казати, ця челядина варта свій двір мати. Хочу я козака до єї й хати увести, а він сіпнув рукавом та и каже:

- У ліс йдемо!

- Ану, зайдім на часок, не буде жалю!

- У ліс йдемо!

- Та бо це мудра челядина!

- У ліс йдемо!

- Вона всячину знає!

- Ні та й ні!

Твоє «ні» не дуже мене радує, бо якби ти набувся у Захарини, тогди надопевне дав би-с спокій моїй газдині та й доньці моїй, а без Захарини ти, небоже, варівкий межи челідинами!

- Над Бистрець підемо,- каже.

Коли ти Бистрець знаєш, то, віді, ти й Захарину знаєш, думаю собі та й покидаю пусту журу.

Входимо в ліс, а він ступає, як куна, легонько.

Е! це стрілець, бачу.

Йду і я злегонька, так злегонька, що чую, як дуплами потята у мами їсти правлють.

Вже ми на Бистреці, вже пушки в руках.

А він пливе, як хмарка, а мені каже станути.

Я стою, а то: грим - раз, грим - другий раз, а з гори гей би колода покотилася. Як би ліс прірвався і гатив просто на мене. Скоком прилітає ʼд мені козак і грим - третій раз.

Я дивлюся, а то медвідь коло мене перевернувся. Гадала погань, що то я його скалічив, і біг на мене. Але козак знав, що робить.

- Врубай гілля та накрий його, а завтра возом забереш собі,- каже.

А я думаю собі: ще сеї ночі заберу.

Замаїли ми вуйка та й ідемо понад Бистрець ʼд горі. А сарнюк від води штрикає. А козак йому у саму грудницю: бевх! Сарнюк підштрик та й покотився на зелену траву.

- І його накрий,- каже.

Та лиш він це каже, а заяць скакіц через воду. А козак пушкою, гейби батогом, як трісне єго в чоло!

- Підойми та й біля сарнюка поклади,- каже.

- Ану, даймося на млаковинку, там заяці на квасок виходять.

Підходимо збоку, а заяці не танцюють, ні. Міркую я, як ставати, але він ліпше знає. Кладе мене до першого стрілу, а сам стає на мисливській прогалині, на заячій дорозі! Чую, як лист паде. Гепнув я у отару, а заяці йому під рушницю, а він лиш: бевх та бевх!..

Буду я мати, що збирати. Та ще звір тепла, а орел вже вгорі кружляє - назирає. Ех, як не стрілить козак вгору і дивися: орла як би рукою зосягнув. Надслухаю, а орел замовк. Я глип угору, а орел бебевх на дубину, а з дубини навперед мене.

Як ти орла зосягнув у небесах, то ти маєш бути стрілець-напередовець.

А він бере орла напротив себе і говорить, як до чоловіка:

- Було, орле, козакові не довіряти, було свою орлицю на скелі крильми накривати!

«Оце має бути своїй газдині вірний-превірний газда»,- гадаю собі.

А він заяця на плечі та й смієся:

- Цего,- каже,- понесу Захарині, а орла молодій дівчині.

І справивси до Захарини, а я кинувся сам звір збирати. Зробиласи мигла - треба вночі кованим возом два рази обертати.

Аби козакова ручка святилася, аби йому легонько ходилося, аби його ніколи головка не зболіла!

Так я йому сприяю, а ніч за очі хап. Повертаю я у ділок за кіньми та й навертаю ʼд хаті. Дивлюся, а в хаті ніч, світла даст біг. Кличу я свою газдиню, кличу доньку, а хата мовчить. Я в двері, а з комори виходить моя газдиня та й мені долоню на губи. «Тихо,- шепче,- козак коло хати!» - «А де ж він?» - питаю.- «Кінь у стайні, а він, либонь, у селі». Це добре, гадаю собі, що челядь пужлива, най боїтся. «А ви вечеряли?» - питаю.

- Ми хлиснули по лижці молока та й поховалися про всяке.

- Та де будете спати?

- У коморі під замком.

- Спіть здорові, а я іду у ліс возом.

- Та тепер, коли козак коло хати?

- Він у Захарини набуваєся, то дома буде хиріти, лиш ви обі лягайте!

- Най від нас щезає!

«Про мене»,- собі думаю та й коні запрягаю.

- Ночюй миром, Гафійко-душко!

- Гости миром, Петрику любий!

Та й гайда за стрілецькою марфою.

А пес мені на груди, не просится, ні!

- Ходи, опришку,- кажу,- меш вуйка сокотити.

Газдині з дітьми та богом у кліті ночувати, а газді лісами ляшувати.

То направці лиш три перестріли на Бистрець, а возом іхати навкруги, то улицями, то потоком, то май-май забавніше. Заки я марфу позбирав, заки вуйка розгорнув і шкіру здоймив, то й нічка пробігла.

Світає днинка лісами, а я вертаю у село.

Лиш хочу я Захарину минути, а вона коні за зубела та й ʼд мені:

- Як ночували, Петрику?

- Миром, Захаринко, кажу.

- А відки пан біг провадить?

- З млина,- кажу.

- А дома миром?

- Миром, кажу.

- А ви, Петрику, знаєте, що сеї ночі козаки зцурікалися долів?

- Та неволя їх знає.

- То маєте це знати!

- Тепер буду знати.

- Віді, не все мете знати!

- Таже то, що чую!

- Гай-гай! - каже.

А мене щось тєкло. Зарвав я кіньми та й прилітаю ʼд хаті.

- Гафіє, гив, а виходи з кліті!

- Анничько, гив, поможи дєдеві фіру розборсати!

Тихо, як у печері.

Йду я до комори, а двері не замкнені. Я всередину, а тут на лудинню спить Василько й Калинка, а газдині та й Анничьки даст біг! Їй-га! Це вже щось буде. Гадки б’ють голову, як гаджюги. Пек