Читати книгу - "Нові пригоди самоходика, Збігнєв Ненацький"

Однак вона небагато могла розповісти про дивну дружбу Краватика й Анатоля.

— Пан Казик теж не дуже розуміє, що за цим криється. Учора ввечері він випадково чув розмову Краватика з Бороданем. Краватик сказав, ніби пан Анатоль допікає йому до живого своєю самовпевненістю. А Бородань відповів: «То нічого. Він може стати в пригоді як другий варіант».

Я замислився. Знову треба було розгризти міцний горішок.

Тим часом Марта й Бронка стали готувати обід, а Чорний Франек розповідав Теллеві, як чудово Марта закидає спінінг та як зловили аквалангіста.

— То, мабуть, був Несправжній Орнітолог, — сказала Марта.

— Чому ти називаєш його несправжнім? Він запевняє, що тільки пожартував з тим ківіком, — обізвався я.

— Ох, ви таки наївні…

А потім ми всі разом пообідали й за чаєм, лежачи на ковдрі у холодку під деревами на мисі Судака, я розповів своїм молодим друзям про затонулу вантажівку і про Чоловіка з рубцем.

— Можу присягнути, що Несправжній Орнітолог шукає ту вантажівку! — вигукнула Марта.

— Але яку роль грає в цій справі Краватик? І Бородань? — спитав я.

— Вони не мають з ним нічого спільного, — рішуче сказав Чорний Франек. — Краватик — це просто нестямний рибалка.

Телль, який пережив зі мною не одну пригоду й мав більший досвід, сказав нерішуче:

— Я не впевнений у цьому. Що, наприклад, мали вони на думці, називаючи пана Анатоля їхнім другим варіантом?

А Марта замислено промовила:

— Цікаво, чому вони вирішили покинути затоку?

— Що таке? — занепокоївся я.

— Коли ми вже пливли сюди, я чула, як Краватик гукав з палуби до Анатоля, що після обіду відпливають до Ілави.

— Це, мабуть, поява аквалангіста так вразила їх, що вони кидають затоку. — Я квапливо поставив чашку з чаєм. — Ми тут розмовляємо, а вони тікають. Бо ж це схоже на втечу. Але що робити? Адже ми не маємо жодного приводу їх затримати.

— Треба знайти аквалангіста й видушити з нього правду! — вигукнула Марта. — Дозвольте мені взяти в роботу Несправжнього Орнітолога.

— Спершу треба його знайти, — зауважив я.

— Отже, ходімо шукати в лісі його намет. Він знову заліз у якусь гущавину. — Марта вже підвелася йти.

Це була, мабуть, справді єдина слушна думка. Ми швидко, помили в озері посуд після обіду. Зашнурували намет, я замкнув автомобіль.

Наш загін складався з п’яти осіб. Ми стали досить широкою лавою і подалися в лісок, намагаючись прочесати найгустіші зарості.

Доброю схованкою був молодий сосняк у центрі півострова, біля затоки Красноперів. Але в сонячні дні там стояла велика задуха, тому мені не вірилося, що наш Орнітолог міг приректи себе там жити. Я припускав, що на час спеки він забрався в зелений тінистий закуток серед молодих буків, неподалік від затоки. Здається, він і плив у той бік, коли його зловив спінінгом Вацек Краватик.

Минуло півгодини, поки ми опинилися поблизу того місця. Було дуже душно. Ми вмивалися потом, до мокрого обличчя прилипало посноване між гілками павутиння.

На хвилину я відлучився від нашого гурту й побіг на свій спостережний пагорб коло затоки. Видно було, що на яхті ладналися відпливати. На палубі з’явився Вацек Краватик, весь у мастилі чи олії. В руці він тримав французький ключ, це означало, що з мотором негаразд. За ним вийшов і Бородань, теж замащений. Напевно, обоє хотіли швидше відпливти, коли в таку спеку мучилися в тісному й душному приміщенні, де був мотор.

Лицарі спінінгу теж, мабуть, збиралися їхати звідси. Правда, намети ще стояли, але поряд на траві лежали два клумаки, певно, із згорнутою постіллю.

«Це схоже на втечу», — подумав я і повернувся до друзів. І ми відразу ж знайшли Орнітологове житло. Марта виявила щось подібне до стежки від берега Плаского озера в гущавину молодих буків. Захований у зелені листя курінь з гілля так зливався зі своїм оточенням, що його важко було помітити навіть за десять кроків. Орнітолога в курені не було.

— Утік, — сказав Чорний Франек.

Проте ніщо не свідчило про втечу. Навпаки, ми були певні, що господар куреня зараз повернеться, бо він залишив свій акваланг, спальний мішок, величезний рюкзак, який я колись допоміг йому нести. Не було тільки гумового човника й підзорної труби.

— Він на озері, — сказав я. — Ти, Теллю, заховаєшся на березі й даси нам знати, коли він ітиме.

Телль миттю слухняно побіг до озера, а я ще раз уважно обдивився курінь.

— Не бачу тут нічого підозрілого. Я саме так уявляв собі курінь Орнітолога. О, погляньте. Ось навіть книжка про птахів.

Марта взяла книжку, перегорнула сторінку.

— Він — Несправжній Орнітолог, — сказала вона, не знаю вже вкотре. — І книжка ще більше переконує мене в цьому. Адже це популярна брошурка та й годі. З неї він черпає відомості, які виголошував нам. Справжній орнітолог не брав би з собою популярної книжки про птахів, бо сам знає про них куди більше.

Знеможена спекою Бронка захотіла лягти трохи зручніше й присунула надувний матрац Орнітолога.

— О боже! Яке диво! — почув я її придушений від захвату вигук.

Я побачив, як вона чіпляє собі на шию прекрасне бурштинове намисто.

— Лежало під матрацом, — пояснила дівчина. — Хотіла б я знати, де він купив таку красу? Як ви гадаєте, воно із справжнього бурштину?

Я взяв намисто в руки і пильно оглянув.

Не було сумніву: воно оправлене в золото і дуже давньої роботи. Золото вкривав ніби наліт, щоправда, тонкий, його легко можна було зчистити навіть нігтем.

— Це намисто кільканадцять років пролежало в озері… — сказав я.

Запала така тиша, що ми чули дзижчання мух на сонячній галявинці поміж молодими буками.