Читати книгу - "Кришталеві дороги, Микола Олександрович Дашкієв"

О, Наталка Закатова недарма була артисткою! За “етюд байдужості”, який вона зіграла після цих слів Геннадія, у театральному інституті їй безперечно поставили б п’ятірку! Хоч у грудях усе аж перевернулося, спокійно взяла і неквапно розглянула красномовні фотознімки. Поклала на стіл.

— Ну, то й що? Адже це — минуле.

— А може, водночас і майбутнє? — ущипливо запитав Риндін.

— Може й так. Та все одно: він — порядна людина, а ти…

— Порядна людина! — саркастично повторив Геннадій. — Мушу тебе розчарувати: ми всі одним миром мазані!.. Зазирни-но в оці документики, не пошкодуєш!

Отут уже Наталці не допомогла і майстерність актриси: перебігши очима по розстелених Геннадієм папірцях, вона ледве-ледве не зойкнула.

То все були фотокопії найрізноманітніших документів Сергія Альошина — починаючи з свідоцтва про народження і кінчаючи інститутською перепусткою. Власноручно написана ним автобіографія. Витяг з наказу директора Київського автодорожнього інституту про виключення студента IV курсу Альошина С.М. за хуліганські вчинки. Довідка спецзакладу про те, що гром. Альошин відбув примусове антиалкогольне лікування. Лист на його ім’я, що починався словами: “Якщо ти, мерзотнику, не хочеш платити аліментів добровільно, то…”

Але не це головне, не це! Посередині всіх цих брудних папірців Геннадій поклав фотокопії зобов’язання Альошина працювати на користь Центрального Розвідувального Управління США та його розписки про одержання десяти тисяч доларів.

— Ну, то що ти скажеш на це?! — Геннадій одверто глузував з неї, помщаючись за пережите приниження. — От тобі й порядний!.. Дорого я віддав за оці виписки з його досьє. Тут далеко не все, я міг би розкрити його перед тобою повністю, але цього робити вже не варто. Далі міркуй сама… Я тебе досі люблю, але не благаю про повернення до колишнього. Ти сама повернешся до мене, коли зрозумієш усе… На закінчення можу тобі сказати, що я скористався з твоєї поради і “зав’язав”. Назавжди!.. Запитань немає?

— Немає, — байдуже відповіла Наталка. — Можеш іти.

Він дбайливо зібрав усі папірці, підозріло зиркнув на неї, але нічого не сказав. Попрощався і пішов.

Наталка сиділа, як громом вражена. Вона ще не могла осмислити того, що сталося. Далебі, скоріше можна було повірити в те, що американськими агентами стали всі її близькі й знайомі, тільки не Сергій! Це виключено, абсолютно виключено!

Найперше подумалось, що Геннадій, переслідуючи свою підлу мету, продемонстрував фальшивки. Але ж оті фотознімки Сергія з Катрін підробити не можна! А отой підпис на зобов’язанні… То підписувався він сам, у нього такий характерний почерк, що не переплутаєш ні з яким іншим!

Наталка взяла свою сумочку, витягла з неї фотознімок. Мандрівний фотограф, один із тих перельотних птахів, що годуються біля курортників на пляжах, клацнув їх із Сергієм з власної ініціативи, а коли приніс готові знімки — довелося взяти мимохіть.

На зворотному боці Сергієвою рукою написано: “Хай це фото стане Вам вічним талісманом проти ролей характерних бабусь!” І — підпис. Характерний підпис, якого забути не можна.

Наталці дуже сподобався цей знімок: на ньому вона така радісна, така юна. Але зараз при погляді на нього аж у серце штрикнуло: та ж самісінька поза! Так, так: як десь і колись американка Катрін Джефсон, отак і Наталка Закатова, сидячи край моря в Старій Гагрі, простягає руки до Сергія Альошина… а він дивиться на неї тим же переможним поглядом самця! Тьху, як огидно!

Вона пошматувала фотографію на дрібнісінькі клаптики, затиснула долонями скроні. Ой, нене, та невже ж люди такі підлі, такі брехливі, такі зрадливі?! Невже не можна покластися ні на кого?! То навіщо тоді жити? Навіщо прагнути чогось?.. А, хай усе йде прахом! Хай гине все!

Як три місяці тому з кімнати Геннадія Риндіна, ось так зараз Наталка вискочила з дому як навіжена, помчала на Печерськ, до того будинку, який завжди поминала зі страхом. Зараз вона нічого не боялася, — хай тільки все кінчається якнайшвидше.

Пізніше Наталка не могла навіть відновити в пам’яті своєї сповіді. Тільки пам’ятала: розповідала все-все, нічого не приховуючи — і про себе, і про Геннадія, і про Альошина. А коли скінчила — похнюпила голову і сказала:

— Прошу, повідомте про все батька. Тільки дуже обережно: в нього хворе серце.

Вона тривожно скинула очима на слідчого: чому мовчить? Невже і на це її прохання не зважать?

А він дивився на неї, посміхаючись невесело. Сказав:

— Ви розповісте йому самі. Тільки дещо пізніше… Дуже добре, що ви прийшли, хоч, правду кажучи, не розповіли нічого нового. Ті три чемоданчики, які ви так легковажно допомогли переправити через наш кордон, тут… — слідчий зробив рукою невизначений жест. — Всі валютні махінації Геннадія Риндіна нам відомі… А щодо Альошина…

Він видобув з шафи товстеньку папку, витяг з неї кілька фотографій Альошина з американкою.

— Такі вам показував Риндін?

— Так.

— А цей знімок ви бачили?

Начеб такий, як і попередні: Сергій і Катрін на пляжі, тільки сфотографовані здалеку. Але ні, он у кущах причаївся третій — Геннадій. Він фотографує ту парочку!

— Зрозуміли, Наталко Романівно? Це була заздалегідь розрахована провокація, в якій ваш колишній… знайомий Риндін спільно з американкою Джефсон зіграв дуже гидку і підлу роль. І всі оті інші так звані “документальні свідчення” проти Альошина — низькоякісна фальшивка. Альошин — чесна і порядна людина.

— Це справді так? — підхопилася Наталка.

— Можете вірити мені! — всміхнувся слідчий. — На жаль, у мене є термінові справи, отож змушений вибачитися перед вами.

— І я можу… — вона затнулась. — Можу йти?

— Звичайно. Тільки прошу: будьте тепер обачнішою…