Читати книгу - "Заплакана Європа"

– Це батько зустрів дочку.

– Він тут другу добу чергує.

– Шкода чоловіка.

– Казав, що дочка з дитиною приїде.

– Видно, щось сталося.

Коли Люся й тато виплакалися, народ навколо них поаплодував і почав розходитись у своїх справах. Лише тепер дідусь запитав про Женю.

– Тату, мене тримали в буцегарні… Дякувати Богові, що не поїхала з Женькою. Уяви лишень… У буцегарню заґратували, – зиркнула спідлоба на Олега Тимофійовича. – Вони з Миколою згодом приїдуть… за місяць. А може, й раніше, – пояснила не надто впевнено.

За два роки Люда настільки звикла до закордонного мереживного життя, що не відразу адаптувалася в суворе, до гіркоти занедбане пострадянське суспільство. Убогість і злидарство, у яких, як пани в шовках, купалися співвітчизники, хрест-навхрест перекреслили Жужині уявні натюрморти та пейзажі у пастельних буржуазних тонах.

Опинившись удома, запопадливо зателефонувала чоловікові й, шморгаючи носом, сповістила, що в Україні трохи страшно, зовсім не так, як можна було уявити здалеку. Розповіла про арешт, чим, природно, злякала Миколу.

– Краще, щоб ми не поверталися! – озвався з того боку чоловік.

Жінці схотілося наколоти собі язика, та Микола вже почув те, на що чатував.

– Ми будемо попри все чіплятися за життя тут, – лаконічно-сухо відповів, й у слухавці драматично загуло.

Зранку наступного дня, після дзвінка Люсі, Микола прокинувся надто рано. Похапцем вдягнувся, визирнув у коридор, гукнув що є сили: «Стелло!»

Стелла не ставила зайвих питань, із розумінням подивилася на друга, увійшовши. Коля показав жінці знак «ОК» – скручений із великого і вказівного пальців бублик. Вона хитнула головою й, цвірінькаючи з дитиною, подалася на свою територію.

За годину Микола сидів у поліцейському кабінеті, де нещодавно Жужа вчинила істерику. На нього задумливо дивився той самий офіцер, що заспокоював українку, – пан Катонен. Вони довго мовчали. Нарешті, фін розтулив рота:

– Навіть не знаю, що з вами робити, – подивився недвозначно на іншого поліцейського, з яким ділив кабінет. Той відразу згадав, що йому потрібно забрати якісь документи з архіву.

– Не треба з нами нічого робити, – швидко пошепки промовив Микола, коли вони лишилися сам на сам. – Вона покинула дитину, пане офіцере… А ви пропонуєте мені повернутися до цієї стерви?

– Я нічого не пропоную. Але не маю повноважень віддати тобі твій паспорт. До того ж у дитини немає документів.

– Я про все потурбуюся. Мені потрібно буде з’їздити до Гельсінкі, у російське посольство, там випишуть свідоцтво про народження.

– А далі? – офіцерові кортіло дізнатися про плани Миколи.

– Не буду від вас критися, далі про мене ніхто не дізнається. Я не піду ні до Норвегії, ні до Швеції.

– Куди ж? – спокійно запитав фін.

Йому конче було необхідно володіти такими відомостями, бо мав уже деякі плани щодо просування кар’єрною драбиною.

– Штати.

– Далеко. Грошей вистачить?

– Вистачить, – зухвало відповів біженець.

– А-а-а, так-так, дружина твоя бідкалася, що ти усі грошики пригріб… – Микола хотів щось додати, але пан Катонен зупинив його: – Це правильно… бо як моя тікала, то мене з голим задом залишила, – офіцер занурився у спогади, а Микола тихенько сидів, аби не здмухнути удачу, яка, відчував, уже в кишені.

Поліцейський дістав із сейфа червоний паспорт, перед тим перебравши з десяток інших – шукав потрібний. Та віддавати його Миколі не наважувався, усе крутив книжечку в руках та позирав на двері. Не мав права вільно розпоряджатися ксивою.

– Але… Ти відразу їдеш до Гельсінкі… Відразу… Зрозумів? – прошепотів змовницьки.

– Авжеж! Завтра зранку і поїду, – зрадів Коля. – Там за день впораюся з метрикою дитячою і ще за кілька днів – із візою.

Офіцер перервав потік радісних зізнань.

– Скажи ще, хто навів тебе на продавця, – він з-під лоба подивився на Миколу. – Я також хочу мати з цієї справи якийсь зиск.

– Ви його арештуєте?

– Це вже не твоя справа.

Микола викрив інформацію, яка цікавила поліцейського. За останні місяці, поки Жужа купалася у новому коханні, табором носилися вісті про щойно відкритий спосіб дременути якнайдалі. Один ділок (а може, й група) штампували фіктивні візи до Венесуели. Коштувало це чималих грошей, але заради мрії біженці йшли на витрати. Літак, що прямував до цієї латиноамериканської країни, сідав на дозаправку в Нью-Йорку. Ті, що торгували візами, радили летіти до США, бо там будь-кому сам чорт не брат, навіть притулку просити не треба, живи собі та тішся.

Офіцер вислухав Миколу, але нічого не занотовував, намагався закарбувати у пам’яті, повторював прізвище ділка вголос.

До кабінету увійшов колега з височенним стосом паперів, Миколчин візаві кинувся допомагати йому, ніби необачно залишивши паспорт на столі. Микола все ще сидів, не наважуючись брати до рук свій документ. Катонен нишком зиркнув на стіл, потім на Колю й легенько метельнув головою. Українець вмить схопив те, за чим прийшов, та вибіг стрімголов за двері, навіть не попрощавшись.

– От лосі, – сказав Катонену напарник. – Не вчать їх ввічливості у цих таборах.

– Вони тут лише красти понавчалися, – відповів фін, багатозначно дивлячись на порожній стіл.

Коля всю ніч не зімкнув очей. «А що, – думав, – як мене обдурять? Що, як віза настільки фіктивна, що з нею навіть до літака не дозволять зайти?»

Він мав проходити ще ніким не торованим шляхом, ніхто з біженців, що жили поруч, не приміряли на себе цей спосіб втечі від депортації. Ховалися в сусідній Руотсі – Швецїї та Нор’ї – Норвегії. Або просили прихистку в країнах старої Європи, звідки їх дуже швидко транспортували назад до Суомі, а вже звідси – у в’язницю чи додому.

З дилером Миколу звів один крутий албанець із