Читати книгу - "Калейдоскоп часу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
«Нумо! А я починаю. Отже. Пихатий факт. Шуня, налий-но мені кампаріку цуть-цуть! Хочу сп’янілої атмосфери… Дякую. Отже, два роки я був представником Ради Європи в Македонії, і в мене був цілий офіс балканських рабів. Які то були часи! Мене поїли жахливими винами з пляшечки з пипкою чорняві македонки, на їхніх грудях росло смоляне волосся, коли я з ними злягався, вони на мене порикували. Мабуть, щось таке пережив Мауглі… І що я бачу? Щось ви не вражені. Добре. Другий. Одного разу в мене закохалася московська школярка, яка щоп’ятниці літала до мене в Париж із Москви завдяки грошві свого татуся. Проста така школярка. Пересічна. Ішла до школи, потім перевдягалася, брала якісь лахи та прямувала до аеропорту, у неділю вона відлітала вечірнім рейсом, бо її батько не любив, коли вона прогулювала школу. І що ми такі кислі? От люди… Видно, що народилися пізніше за нас. Для нас із Шу було дивом поїхати електричкою в найближче селище, і то це було неймовірною пригодою, який там Париж, які там літаки…» – «Вона ж неповнолітня!» – виголосив Милиця. – «То й де про це написано?» – «Давай ідіотський!» – вимагав Максим. – «А ви про свої вже подумали? Думайте, я нетерплячий, чекати не люблю! Ну, ідіотський… Може, це? Ні, це якесь… Ну його. А… ні. Слухайте, у мене вдома є така штука, за допомогою якої можна закрутити догори вії! Я її купував спеціально й час від часу закручую собі вії. А ще в мене є два пакетики накладних вій. Одні навіть блакитні». – «Навіщо?» – «Ти що, голубий?» – «Яка ви в дупу Європа, діти? На що сподіваються ваші ватажки, вони вас чули? Де ваша толерантність? О… до речі, у Толі має бути толерантність, правильно? Тобто була, поки був живий. У Макса – максималізм, а в Емі… тобто в Сергія – сергідність!» – «А що таке сергідність?» – «Це гідність сера! Між нами, я – не гей. Ви шкодуєте, так? Нічого, дорогенькі, ви ще молоді і знайдете собі хлопця». Вони розреготалися. Я теж. «То навіщо тобі все це?» – «А раптом я прокинуся і подумаю, а чи не піти мені на вечірку? І вирішу, що піду. І закортить мені бути невимовно вродливим. Або гейшою. Ну ось тоді й згодиться штука для підкручування вій». – «Малі, щоб Марлен краще сприймався, треба ще додати!» – «Шу, чимчикуй до кухні, там є вермутіки, а ми поки послухаємо Милицю».
Милиця розгубився: «Ну, у мене не такий досвід. І взагалі я так не можу, узяти і щось бовкнути про себе». – «Не щось! А спочатку щось пихате». – «Пихате. Добре. Я – колишній чемпіон із фігурного катання серед юніорів. Золота медаль». – «Я зараз вмру від заздрощів!» – я почула вереск Марлена. «З цим пов’язана одна смішна історія. Коли тренер зателефонував моїй матері та сказав: «Сергій узяв золото», – мати подумала, що я когось обікрав, хоча знала, що я в цей час виступаю на чемпіонаті». – «А ти до того когось обікрав?» – «Одного разу. Материного брата. Украв у нього плакат із голою Самантою Фокс. Мені було потрібно, щоб задовольнити людські потреби». – «Слухай, а що ти зараз розповідатимеш? Що може бути пихатішим за золоту медаль із фігурного катання? Я повірити в таке не можу, якби в мене була золота медаль… То що в тебе? Ще одна золота медаль?» – «Та ні. Ще я намагався підірвати директора нашої школи, коли її закінчив. Мені здалося, що це буде найліпшим подарунком нашій школі». – «Підірвав?» – «Власне кажучи – так. Підірвав. Але він не підірвався, бо мені продали зіпсовану бомбу». – «У принципі, якщо в тебе немає ніяких ідіотських фактів, то купівля зіпсованої бомби для директора школи – цілком годиться». – «Погоджуюся. Максе?»
«Знаєте, найпихатіший факт у моєму житті – це моя мати». – «Хто б сперечався, та тільки не я», – зауважив Милиця. «Це ти легко здихався! Ми з Шу її не знаємо, так, Шу?» – «Ну, я не можу сказати, що я зовсім не знаю Віолетту, мені здається, що Макс має рацію, бо вона… специфічна жінка». – «І специфічна мати. Повір. Це буде фактом номер два. Бо маму подолати в сенсі пихи важко. А першим буде той факт, що я зовсім малим подорожував із батьком Америкою. Навмання, це було круто! А з ідіотських… Та їх безліч. От, наприклад, я вирішив колись, що в мене занадто волохаті руки та поголив їх. Ну, і вони стали ще більш волохатими, а я ще їх поголив, і вони стали такими волохатими, що це помітила мати. А я потім вирішив, що це універсальний принцип, і поголив хом’яка, щоб він був більш пухнастим. Хом’як так напівлисим і завершив своє існування». – «У Македонії такому бовдуру, як ти, ціни б не склали. А що нам скаже Шу?»
Я замислилася на хвилинку. Марлен повернувся до хлопців. «Шу завжди все формулює майже одним реченням. Звичка – друга натура». – «Отже, слухайте, невдахи. Я танцювала з Вацлавом Гавелом, грала в карти з Генрі Кіссінджером, а ще якось замовила Марленові на день народження, коли він був у Відні, найпихатішу квіткову композицію, пам’ятаю, що вона звалася «Корона», а коли її йому принесли, з’ясувалося, що це похоронний вінок». – «З Генрі Кіссінджером… у карти…» – не втомлювався повторювати Макс, коли всі ми вже відреготалися після спогадів про віденську «Корону» та розповіді Марлена, якими сумними голосами з ним спілкувалися представники сервісу квіткової доставки, як вони запитали його, а хто може прийняти вінок для такого-от пана,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Калейдоскоп часу», після закриття браузера.