Читати книгу - "Війна з багатоликим звіром"

АТ-6: ГЛИБОКИЙ СПОКІЙ-головна запорука успіху АТ. Він дає змогу оволодіти всією діяльністю тіла, упорядкувати її. Спочатку можна допомагати собі найрізноманітнішими способами, скажімо, класичною аутосугестією (говорити слід лише про себе): «Я спокійний… Спокійний… Спокійний… Мені легко… Легко… Легко… Почуваюся вільно… Надзвичайно вільно…»

Декому варто посилювати ці слова уявленням чи спогадом. Скажімо, думати про луку на узліссі… музику нічного струмка… літній полудень у південночеському селі… крони величезних старих дерев у безвітря… нечутний лет сніжинок у світлі нічних ліхтарів… обшир зоряного неба… спокійне вечірнє море… глибоку тишу засніжених просторів… велич гірських хребтів і паєм тощо.

Просторий кабінет головного інженера об’єднання ПЧХП нагадував шкільний клас під час уроку креслення, з якого діти несподівано втекли: скрізь розкидані креслення та ескізи, що волають кольоровими стрілками, жирними червоними знаками оклику, фотографії, копії та вирізки. Еда Роган схвильовано ходив по розкладених на підлозі схемах і планах, палячи сигарету за сигаретою.

Опус мого життя — «Павутиння» — вже давно перекочував із заскленої рами на підлогу, роздавшись ушир, проте людина, на жаль, має всього-на-всього один мозок.

Стан, подібний до мого, митці називають творчою кризою. Це правда. Що ж, митцям видніше. Поетові не вдається вірш, він закриє папку й піде до клубу письменників. Або художники, про яких теревенять, нібито їхнє натхнення — це дівчинонька, свічечка, горілочка й музичка… Отоді, мовляв, малюється! Я бачив у кіно, як великий Мікеланджело Буонарроті, коли йому не вдавалися фрески для Ватікану, йшов до корчми й шпагою протикав барило з вином. А тоді простував розписувати Сікстинську капелу.

Бодай голова перестала боліти. Вже два тижні горблюсь тут, як віл, по чотирнадцять годин щодня… Це вже понад людські сили. Це мене вбиває. Еда знову запалив сигарету і після короткої душевної сутички з самим собою похнюплено відкоркував сьому пляшку білого вина. Правда у вині, чи не так? Натхнення, кажуть, теж.

Еда налив собі склянку, пройшовся по карті, глянув у вікно. Внизу на подвір’ї походжав у компанії ще трьох шоферів Тібор Трнка в шикарному чорному шкіряному піджаку. Всі четверо весело сміялись.

Тібор умів вибрати собі роботу до душі: за десять хвилин доправить генерального директора на певну адресу, потім чотири години спить або читає. Ще десять хвилин — назад, машину в гараж і неперевтомлений — додому відпочивати. Або трохи більше, як за годину, довезе генерального до Праги, цілий день там байдикує, мов студент на канікулах, потім так само — назад, і якщо повертається навіть до обіду, все одно одержує відгул за нібито понаднормову роботу.

Тібор не приймав близько до серця фізичні вправи, бо багатозвір йому зовсім не заважав. Він мав люблячу гніду дружину й веселу гніду компанію. Їхній бурий спосіб життя був напрочуд легкий: не доводилося ні про що турбуватись, розваги діставались легко, а неприємності до ранку випаровувались. Біле життя вимагало суворого дотримання режиму, дієт, абстиненції й фізичних тренувань (Еда знову налив собі й запалив сигарету), щохвилини якесь подолання й обмеження — хіба не є біле життя неприродним і протилюдським?

А в гнідості немає нічого неприродного: це саме життя, його здорові земні прояви…

Еда помацки підняв найближчий аркуш проекту й почав роздивлятися знаки оклику, які поставив учора в творчому запалі червоним олівцем. Тепер уже й не знаю — навіщо, власне, поставив, подумав він. Білі радощі такі крихкі й нетривкі… А перехилиш пляшку вина-де там той АТ чи проектування.

Він вимучено зітхнув, позбирав свої аркуші, мов друзки скла, й порозсовував їх назад до шухляд і папок. Що ж тепер? Ще склянку вина? Це вже було б занадто.

Він заплющив очі, вперто силкуючись потрапити на буру хвилю. Ми пливемо в могутньому потоці тропічної Амазонки, вода тепла й руда від розчиненої глини, на глиняних берегах видно голих бурих людей — це щось таке, що могло б стати анти-АТ, однак відчайдушного злету фантазії все ж не відбулося — необхідно було більше важких боєзапасів. Навіщо ж я дав себе так розчулити? — подумав він. Тепер уже взагалі нічого не здатний придумати, голова болить, день згаяний. Еда вийшов до приймальні й попросив у Тіни щіпку розчинного порошку.

— Прошу, — сказала вона, простягши йому маленьку металеву коробочку з-під чаю, повну сухого рудувато-коричневого порошку.

— Можна все взяти?

— Звичайно.

— Скільки з мене?

— Розрахуємось іншим разом, — всміхнулася молода брунатна жінка.

Повернувшись до кабінету, Еда насипав порошку в рот, щедро запив водою, вмостився в кріслі й заплющив очі. Цей порошок і справді швидко діє, подумав він.

Товсті бурі метелики знову затріпотали крильцями в голові… Їх увесь час більшає… Їх уже безліч… Мене поглинув якийсь морок. Я перетворився на тверду плитку шоколаду… розмелену велетенськими м’якими губами. Це якась велика слабкодухість… але й полегшення. Ті величезні вуста висмоктують з мене все напруження… Ввесь біль самовипробовування й мислення. Якщо існує творча радість… то є і творчий неспокій та мука… Я стаю все меншим і круглішим шматком шоколаду… відчуваю, як мене перемелюють, смокчуть і подрібнюють ті велетенські м’які, вогкі губи… аж доки я розплавляюсь і стаю солодким бурим соком.

Того дня доктор Еда Роган дістався додому в важкому гнідому стані й відразу напав на комору.

— Може, замість вечері краще трохи потренуватися? — запропонувала Павла.

Міхал вибіг у двір, де стояла машина, і приніс звідти трос.

— Тату, йди лягай, а я знову прив’яжу тебе до ліжка…

— Дайте мені спокій обоє! — грубо крикнув Еда, добряче наївся, заліз у ліжко й гукнув дружину.

Дивуюся я своїй чистій і піднесеній Павлі, подумав він при тому. Як вона може спілкуватися зі мною, адже я зовсім скотився й