Читати книгу - "Браслет із знаком лева"

Ключ легко повернувся, випускаючи з полону холодні руки. На правій — браслет, до якого Ероут тепер міг спокійно доторкнутись і навіть зняти. О, якби він його зняв, наскільки б легше було розмовляти з дівчиськом!

Під браслетом зміг намацати ледь вловиме биття пульсу. Вистачить церемонності, не довго їй лишилося! — промимрив Ероут і з силою рвонув браслет раз, вдруге, але даремно, — браслет міцно тримав руку у своєму полоні. Тоді Тед почав крутити ним, шукаючи місце, де повинна бути защіпка. Висвічував сантиметр за сантиметром, однак жодного сліду так і не знайшов. Знову рвонув до себе. Від сильного болю Марта застогнала, — Ероут навіть не зреагував, він смикав і смикав, поки, нарешті, не побачив, що рука дівчини набрякла і браслет взагалі перестав рухатися.

— Що, що тобі сказав Доулд? Говори, говори!

Марта знову застогнала, приходячи до тями од важких ляпасів, якими щедро обсипав її обличчя оскаженілий Ероут. З розбитого носа заюшилася кров. Нарешті дівчина розплющила очі, невидячим зором глянула на свого мучителя, відвела голову і її знудило.

Ероут відкинув від себе легке дівоче тіло, зіскочив на ноги, знову луснувшись головою в ляду. Перед очима засвітилися жовтогарячі браслети, їх було так багато, що Ероут замахав руками, розганяючи золоту навалу.

Марта тим часом зіп’ялася на руки. Ні, рук вона не відчувала, спиралася на них інстинктивно, знаючи, що хоч так втримається і не захлинеться. І тоді Ероут вдарив Марту, як здоровенний дикий кінь лягнув під груди. Глухий звук вирвався з дівочих грудей і вона знову втратила свідомість.

Ероут видерся з льоху, розлючений настільки, що ним аж теліпало. Виходило на те, що йому не вдасться сьогодні поговорити з тією сучкою, яка розбила голову і щойно обблювала йому холоші. Але ж він МУСИТЬ зняти браслет і МУСИТЬ видушити з неї усе, що сказав Доулд. І то негайно! Але, як? — носилося у навіженому мозку.

Метався по сарайчику, шукаючи невідомо що, копирсався ногами у розкиданій по підлозі сухій траві, але нічого, крім порожньої бляшанки з-під пива, не знайшов. Осатанілий від безсилля, лупнув кулаком в дерев’яну стіну і вона… дзеленькнула у відповідь. Прислухався, вдаривши ще раз. Сумнівів більше не мав, десь поруч біля стіни приперте скло. Ероут зі спритністю, яка завжди з’являлася у нього у хвилини особливого нервового збудження, пірнув у льох за ліхтарем, бо сутінки швидко обступили все навколо, і коли освітив підлогу, то у дальньому куті сарайчика побачив приставлене до стіни віконне скло.

Колись, очевидно, збиралися засклити єдине віконечко, але руки не дійшли, забули.

Тепер скло ставало надійною зброєю в руках Ероута. Е, ні, поки що воно було звичайнісінькою шибкою, і лише коли Теодор брязнув нею об підлогу і побачив перед собою гострокутні осколки, лише тоді сприйняв висновок про те, що у нього з’явилося в руках гостре лезо.

Кві-і-І-к… Ніж розпанахував живу плоть Хаббіда…

Ероут присів і вибрав з-поміж осколків великий скляний клинок. Це ж так просто — надрізати шкіру на зап’ясті і так пропхати браслет. А якщо не пройде, тоді таким клинком, важким і гострим, можна перерізати сухожилля, відділяючи долонь. Скільки там тої роботи…

Про всяк випадок вибрав ще один, тільки на цей раз широкий шматок скла. Засміявся, схлипуючи, від власної винахідливості. Задер назад голову і майже як чайка у передчутті насолоди від смакування свіжиною, пропихаючи відпанаханий шматок, вібрував кадиком:

— Кві-і-і-к…

Майкл знайшов джип біля сарайчика не відразу. Спочатку він загубив сліди машини, бо дорога піднялася вгору, де червонисту і вологу поверхню змінив тугий піщаний грунт, ґустро зарослий щетинистою травою. Тут було роздоріжжя. Все ще проглядалася дорога, що вела ліворуч, на робочі плантації, а там завжди товклися люди. Довелося повернутися. Навприсядки розглядав зім’яту і щільно притиснуту до землі траву старої дороги, — по ній зовсім недавно проїжджала машина.

Навколо ставало дедалі темніше, треба було добре дивитися під колесо велосипеда, аби не загубити ледь помітної смужки зарослої грунтової дороги.

Тепер Майкл спускався вниз. Велосипед швидко мчав, залишаючи по обидва боки темносірі стовбури дерев. І лише смоляниста пляма, що промайнула праворуч, захована за стовбурами, випадала з одноманітного силуету нічного лісу. Майкл загальмував. Далі йшов пішки, ступав нечутно, цупко вчепившись поглядом у смоляну пляму, котра з кожним кроком набувала виразних рис якоїсь халабуди. Підійшов ближче і опинився біля ветхого сарайчика, за два кроки від якого стояв джип із залишеними ключами. Майкл витягнув їх і заховав до кишені. Тільки тоді обережно зазирнув до відчинених навстіж дверей халабуди.

Спочатку видалося, що тут нікого немає, але ледь помітна ниточка світла все ж пробивалася з-під землі. Ще кілька обережних кроків, і Майкл опинився біля відкинутої ляди — знизу піднімався жовтуватий морок.

Те, що побачив, змусило здригнутися так сильно, що він, не роздумуючи, з усією силою схопившись обома руками за протилежний одвірок льоху, дужим поштовхом послав тіло туди, де над бездиханною Мартою з блискучим клинком у руці бовванів Ероут. Скляне лезо снувало по тоненькому дівочому зап’ясті.

Голландець встиг лише підвести голову, вловивши шум вгорі та обриси людини (щось знайомеї). Але сильний удар відкинув його до стіни. Ероуту забило подих і здоровань обм’як, безпорадно розкинувши руки.

Майкл схилився над Мартою. Тьмяне світло кишенькового ліхтарика біля непритомного Ероута освітлювало обличчя дівчини, по якому поснувалася кривава павутина. Зап’ястя правої руки, придушеної браслетом, кровило. Марта дихала надривно і після кожного вдиху стогнала. Та попри все, вона була жива!

Враз в очі різонуло світло потужного ліхтаря.

— Майкле, це я, Ліан! — донеслося згори.

Майкл підняв дівчину на руки і обережно поніс на повітря. Марта стогнала, але очей не розплющувала.

— Той нелюд, уявляєш, — кинув Майкл в сторону льоху, в якому лишився лежати Ероут, — хотів їй руку склом відтяти.

Примостили