Читати книгу - "Настане день, закінчиться війна…"

class="book">Одного пізнього грудневого вечора до хати війта Теодора Засмужного увійшли двоє чоловіків. Сам господар сидів за столом і читав газету. Жінка Пелагея на ліжку вишивала рушник. Заклопотана городньою роботою, вона не могла раніше приступити до улюбленої справи. Тепер же вільного часу стало більше.

Теодор підвів очі. Це були місцеві жителі – Павло Цюпак і Петро Ребець. Обом було близько тридцяти років.

Гості привіталися. Теодор запросив їх сісти.

– Ну, з чим прийшли? – одразу запитав він.

Прибулі перезирнулися, Павло покосився на господиню, а Петро сказав:

– Ми, дядьку Теодоре, прийшли до вас за дорученням всієї громади.

– І що хоче громада?

– Дядьку Теодоре, ви знаєте, що нашу школу хочуть сполячити, – продовжив Ребець.

Теодор нахмурився. Він знав про це. Знав також, що усі його прохання цього не робити ні до чого не привели. Шкільний інспектор у Раві-Руській твердо стояв на своєму і не приховував свого бажання перевести усі сільські школи на польську мову. Школи у місті вже давно були польськими.

– Продовжуй! – лише сказав Засмужний.

– Для оборони українського шкільництва філія «Рідної школи» організовує по селах спеціальні плебісцити, щоб дозволити дітям навчатися українською мовою, – пояснив Петро.

– Ну і проводіть, – відповів Засмужний. – Я тут до чого? Від мене ви чого хочете? Прийняти у ньому участь?

– Ні, – усміхнувся Павло. – У плебісциті беруть участь лише батьки дітей, що вчаться у школі. Ми просимо, щоб ви, по-перше, нам дозволили проводити цю акцію.

– А я можу не дозволити?

– Так. Але ми все одно її проведемо.

– А по-друге?

– А по-друге, просимо, щоб ви підтвердили звіт, який ми заповнимо на основі цього плебісциту.

Війт відповів не одразу. Щоб мати час на роздумування, він повільно розпалив свою знамениту люльку, яка була відома чи не кожному каменюху. Пропозиція молодих людей не стала для Засмужного несподіванкою. Подібні акції вже відбулися у деяких сусідніх селах, і не завжди вони проходили без ускладнень. Деякі війти (а це були в основному поляки) відмовлялися підтверджувати своїми підписами звіти. Тоді обурені жителі написали кожен власний звіт і віднесли до староства. Після такого громадського тиску інспектор задовольняв вимоги селян. Те, що подібне повториться тут, у Кам’янці, війт був впевнений стовідсотково.

– Я не буду вам перешкоджати, – врешті сказав він.

– І підтвердите звіт? – запитав Павло Цюпак.

– Підтверджу. Але, хлопці, за порядком і законністю під час опитування людей дивитися мусите ви самі. Я говорю це вам тому, що в іншому випадку результати можуть не затвердити.

– Та ми розуміємо, – підвелися прибулі.

– І ще одне. Поляки можуть чинити вам перешкоди і створювати провокації. Зважте і на це.

– Зважемо.

З цими словами вони попрощалися і покинули хату. Теодор продовжував курити.

– Ой, я боюся за тебе, – озвалася Пелагея.

– Та зі мною нічого не станеться, – відмахнувся Теодор. – Найгірше, що можуть зробити, то знімуть з війта. Я і так дивуюся, що вже десятий рік тримаюся. Інших вже давно замінили на поляків.

– Отець за тобою, а його навіть поляки слухають!

Засмужний це знав і був щиро вдячний отцю Саламону за підтримку. Правда, ця вдячність не заважала йому помічати, що священику вже шістдесят років і він щораз менше уваги приділяє добробуту церкви і вже не так строго, як колись, слідкує за порядком. Тому прихожани дозволяють собі запізнюватися на відправу і навіть розмовляти під час неї. Це Теодорові Засмужному було дуже неприємно, але звертатися до односельців не міг – це повинен був зробити священик.

Двері скрипнули, і з’явився новий прибулий. На цей раз це був син Михайло. Теодор нахмурився. З сином у нього виходило зовсім не так, як він сподівався. Ні, до роботи Михайло був здібний, роботу любив і робив її із задоволенням. Батько з певного часу став помічати у сина ті самі риси, що були властиві і йому самому. Як завжди буває у таких випадках, він признавав ці риси у себе, але заперечував їх в інших. І була ще одна обставина, яка не сприяла нормалізації відносин між батьком і сином. Два роки тому вийшло нове розпорядження Міністерства військових справ Польщі, згідно якого кожен чоловік, якому виповнився 21 рік, підлягав обов’язку військової служби. Вже відслужив своє найстарший серед братів Засмужних Степан, цієї весни повернеться Дмитро, а Михайла поборова[26] комісія визнала непридатним до війська. У нього виявилася деформована грудна клітка. Це було б ще нічого, і Теодор Засмужний це пережив би спокійно. Не служитиме, то й нехай! Нічого йому поляків захищати! Інше хвилювало Теодора: згідно цього ж таки розпорядку кожен, хто не може служити у війську, повинен щорічно платити 10 злотих військового податку. Це триватиме до того часу, коли чоловікові виповниться п’ятдесят років. Так далеко батько не заглядав, його більше хвилювали найближчі роки, поки Михайло не матиме родини. Потім нехай викручується сам.

А Михайло підійшов до відра, зачерпнув кружкою води і смачно випив. Витер рукою мокрі ще рідкі вуса і зупинився посередині хати.

– Тату! Мамо! – несподівано мовив він. – Я маю вам щось сказати.

Мати відклала шиття, а батько лише втягнув у себе дим з люльки.

– Я хочу женитися! – просто сказав син.

Від такої звістки Пелагея лише сплеснула руками, а Теодор важко опустив на стіл кулак.

– Дочекалися! – гримнув батько. – Женитися він хоче! Ти забув, скільки тобі років?

Те, що подібне повинно статися, батьки знали. Не викликала у них заперечення і кандидатура майбутньої невістки. Ганна була старша за Михайла на один рік, але на це не звертали уваги. Хвилювало Теодора тільки те, що на його мірку синові ще досить рано думати про родину, про що він чесно і сказав.

– Почекай ще рік-другий, тоді і поговоримо.

– Ми не можемо чекати рік, – відповів, похнюпивши голову, Михайло.

З несподіванки Теодор підвівся, поклав на стіл люльку, подивився на принишклу Пелагею, підійшов до сина і… дав йому запотиличника.

– Коли? – тільки і запитав.

– Влітку.

– На початку? В кінці?

– У серпні.

– Чуєш, мати, в серпні ти бабою станеш? – обернувся Теодор до Пелагеї. – От син сюрприз приготував! В армії служити не може, а як женитися – то найперший з братів.

(Батько мав на увазі Степана і Дмитра.)

– Що ж робити? – озвалася Пелагея.

– Що робити… А що тут вже зробиш? Наш син вже зробив. Прийдеться завтра купити в Мошка пляшку «Бачевського» і йти з нею до майбутніх сватів. Скільки там вже залишилося до Великого посту? Добре, що хоч свиню ще не закололи.

Теодор знову подивився на сина, і той в