Читати книгу - "Диявол у Білому місті"

не в тому, щоб влаштувати сад чи ефектність цього саду, а стосується краєвиду виставки як єдиного цілого; передусім і понад усе — краєвиду в широкому і всеохопному розумінні… Коли, в разі браку часу, засобів чи сприятливої погоди, ми не зможемо зробити певні деталі оздоблення, то це ще буде пробачно. Але якщо нам забракне засобів створення широких пейзажних ефектів — ми не виконаємо нашого першого і найголовнішого обов’язку».

Далі він називає Ульріхові ті речі, які особливо хвилюють його у зв’язку з ярмарком, зокрема колорит, обраний Бьорнемом з архітекторами. «Дозвольте нагадати вам, що вся територія виставки дістала серед людей назву “БІЛЕ МІСТО”… Я боюся, що на тлі ясного блакитного неба й синього озера величезні маси білого, чисті й блискучі, на жаркому літньому сонці Чикаго, разом із блиском води як на території виставки, так і поза нею, тиснутимуть на глядача». Оце, писав він, робить особливо важливим створення противаги у вигляді «густих, широких, розкішно-зелених мас листя».

Звичайно, імовірність того, що виставка не вдасться, спадала на думку Олмстедові й турбувала його. Часу було обмаль, погода жахлива. Весняний сезон насадження збирався бути коротким. Олмстед уже почав продумувати альтернативні шляхи. Попереджав Ульріха: «Не беріться робити нічого такого в декоративному садівництві, щодо чого ви не маєте цілковитої впевненості в часі й засобах, потрібних для ідеального виконання справи. Мало чим можна дорікнути простому, охайному зеленому газону. Не бійтеся простих, позбавлених декору, гладеньких поверхонь».

Декоративних елементів, напучував його Олмстед, краще зробити дещо замало, ніж забагато. «Хай краще вважатимуть наш ландшафт занадто простим і скромним, навіть дещо порожнім, аніж занадто пишним, яскравим, переобтяженим дешевими оздобами. Виявляймо аристократичний смак».

У Чикаго мело, намітало великі кучугури. День при дні сніг сотнями тонн навалювався на дахи в Джексон-парку. Виставку готували під теплу пору року, вона мала працювати з травня до жовтня. Нікому не спало на думку проектувати дахи, які б витримували таке небачене снігове навантаження.

Ті, хто працював на Будинку виробників і вільних мистецтв, почули скрегіт поламаної сталі й розбіглися. У величезній хмарі снігу й сріблястого скла дах будівлі — дива інженерної думки ХІХ століття, найбільшого відкритого приміщення в історії — провалився на підлогу.

Невдовзі після події репортер із Сан-Франциско приїхав до Джексон-парку. Він прибув готовим до того, щоб дивуватися великим досягненням Бьорнемової армії будівельників, а натомість не розумів, що й думати про те, що відкрилося його очам серед голого скрижанілого пейзажу.

«Це здається геть неможливим, — писав він. — Звичайно, відповідальні особи стверджують, що все буде готове вчасно. Однак холоднокровний факт дивиться нам в обличчя: тільки Будинок жінок хоч якось наближається до завершення зовні та зсередини».

А ярмарок мав відкритися лише трохи більше як за два місяці.

Поява Мінні

У Голмса, незважаючи на постійні люті морози перші два місяці 1893 року, справи йшли якнайкраще. Емеліни більше нема, і позбувся він її дуже акуратно, тож нині міг зосередитися на мережі підприємств, яка в нього розросталася. Він насолоджувався масштабом: у нього була частка в законному підприємстві, яке розробило машину для створення дублікатів документів; він розсилав поштою мазі та еліксири, уже започаткував власну компанію з лікування алкоголізму — інститут «Silver Ash» (його відповідь «золотим лікам» Кілі); він отримував орендну плату з Лоренсів та інших пожильців і володів двома будинками — один на вулиці Оноре, а другий — новий будинок у Вільметті, де тепер мешкала його дружина Мірта й дочка Люсі. Той останній він спроектував сам і збудував із допомогою не менш як сімдесяти п’яти робітників, більшості з яких у своїй манері не заплатив. А скоро до нього приїдуть перші гості майбутньої виставки.

Він багато часу приділяв тому, щоб обставити кімнати в майбутньому готелі. Отримав високоякісні меблі від меблевої компанії «Tobey», кришталь і кераміку від посудної фірми «Френч — Поттер» і не заплатив за це ані цента, хоча й розумів, що з часом компанії спробують ці гроші з нього зняти, озброївшись його розписками. Це його не бентежило. Із досвіду він знав, що затримка та щире каяття — то потужні інструменти, якими він може утримувати кредиторів на відстані місяцями й роками — а інколи взагалі позбутися їх назавжди. Такі довгі протистояння, щоправда, могли б і не бути потрібними: він відчував, що його час у Чикаго добігає кінця. Питання місіс Лоренс ставали дедалі гостріші: вона майже його звинувачувала. Пізніше дехто з кредиторів почав демонструвати надзвичайну рішучість. Одна фірма «Мерчант і компанія», яка надала залізо для печі в підвалі, дійшла до того, що склала віндикаційний позов[38], аби їм повернули залізо. Оглядаючи будівлю, агенти фірми, щоправда, не змогли знайти нічого, що точно могли б назвати продуктом «Мерчант і компанії».

Значно більше його дратували листи від батьків зниклих дівчат і приватні детективи, які раз у раз з’являлися перед його дверми. Незалежно одна від одної родини Сіґрандів і Коннерів найняли гострозорих людей для пошуку зниклих дочок. Хоча спочатку ці нишпорки нервували Голмса, але він швидко зрозумів, що жодна з родин не вважала, що він якось пов’язаний зі зникненнями. Детективи жодного разу не висловили йому підозри в нечесності. Вони просили інформації: імена друзів, адреси, пропозиції, де шукати далі.

Звичайно, він був радий їм допомогти. Голмс розповідав візитерам, як його це все засмучує, як