Читати книгу - "Багряний рейд"

— Не трать часу, капітане, — промовив полонений розбитими губами. — Усе, що треба знати, в документах написано.

Фомін ступив крок назад, взяв розкладені на столі папери, помахав у повітрі.

— Ти ж не старшина Полєтаєв Іван Гаврилович. Ти не лежав у шпиталі Київського військового округу. Це перевірити найпростіше. Але ким би ти не був, жити хочеться. Хочеться чи ні?

— Ти ж уже вирішив за мене, капітане.

— Громадянин капітан!

— Мені все одно.

Полонений тяжко дихав. Лоб ряснів від дрібок поту, краплі котилися вниз вилицею, лоскотали щоку. Одна крапелька впала на віко, потекла вниз, бранець кліпнув. Фомін витягнув із кишені галіфе картату хустинку, витер вологу з лиця, повторивши жест художника перед палітрою. Потім зіжмакав носовичка, вкинув у кошик для сміття, коротко звелів конвойним:

— Вийдіть.

Щойно їх лишили самих, полонений розпрямив плечі й став триматися впевненіше. Його поранило в стегно, правий бік, зачепило голову. Ця куля могла бути смертельною, та лишила по собі дрібну подряпину, ніби чоловік випадково тернув головою об гострий краєчок сухої гілки. З боку кулю вийняли, наклали тугу пов’язку. Стегно обмотали бинтом, звідти шматочок свинцю не діставали, відчуття були найболючіші.

— Куриш? — запитав капітан.

— Бавлюся. Але з тобою не хочу. Не буду. Потерплю.

— Гордий. Тебе ж ніхто зараз не бачить. Перед ким викаблучуєшся?

Бранець промовчав. Знизавши плечима, Фомін закурив, пройшовся кабінетом.

— Думаєш, я на щось надіявся, Полєтаєв чи як тебе там? Вашого брата я вже бачив, контингент затятий. І не цікавив би ти мене сам по собі. Все одно до кінця дня тебе відправлять у Київ, на Короленка тобою займуться. Я на своєму місці й своєму рівні, бач, дрібна ланка. Нічого тобі пообіцяти не можу. Не я вирішую, зрозумів? Ти ворожий диверсант, прийшов сюди разом із бандою націоналістів. Вони, тобто, ви — прихвосні Гітлера, це давно відомо. Служили в німців, далі в них служите, отримуєте зброю, продукти, навіть гроші. А оці документи майструє для ваших потреб законсервована німецька агентура в нашому тилу. Бач, знаю.

— Тоді не тягни, капітане. Виведи на задній двір, командуй солдатами чи сам стріляй. Закони воєнного часу, я ж ворог.

Переплівши пальці рук, Фомін поворушив ними, хруснув.

— Так би й було. Перший допит я зобов’язаний провести, далі передаю вище, отримую подяку — чи не отримую. Я ж на службі, служу Радянському Союзу. Не за подяки, відзнаки, медалі, ордени. Навіть не за гроші. Знаєш, чому? — Він розплів пальці. — Бо ваша братія так в усіх пропагандистських листівках пише про ідею. Бандерівці в лісах, значить, за ідею воювати мають право, а ми, представники законної влади, безідейні, так по-твоєму?

— Ніколи не думав про таке.

— Ти не думав? Ти? — Не стримавшись, капітан згріб бранця обома руками, смикнув, підняв над ослоном, труснув, опустив назад. — Не дійшло, суко, чому я взагалі марную на тебе час, хоча можу цього не робити? Ти ж не їхній, не хохол! Я ж чую, наш ти, росіянин! Хохли російською так не говорять! А в тебе вимова дуже правильна, як у професорів!

— Своїх учителів, може, згадав? — запитав полонений.

— Стули пельку, слухай мене! Дивись на мене, ну! — Фомін навис над ним, бранець мусив підняти голову. — Я бачив їх, отих, учених. Із такою самою грамотною вимовою, дореволюційна буржуазія, приховані вороги. Для чого вони спершу вчилися хрін знає скільки років, поки інші горбатилися на заводах та в шахтах, а потім навчали інших грамоти? Скажу: щоб без помилок писати щиросердні зізнання! І писали! Один за одним, признавалися в усьому й клепали на тих, хто сидів у сусідніх камерах! А ті, хто за стіною, так само грамотно й гладенько писали на них! Бачив я не таких, не таких ламав! Але російського бандерівця бачу вперше! Тим ти мене зачепив, Полєтаєв чи як тебе там.

— Холодов.

— Що?

— Холодов. Олег Борисович Холодов. Киянин, корінний. Але росіянин. Мій прадід отримав маєток тут, недалеко, ще на чесній службі в царя-батюшки.

Капітан здивовано примружився.

— Чекай-чекай. Ти — монархіст? Може, взагалі білогвардієць? Власовець?

— Монархістом був мій батько. Служив у Скоропадського, в інформаційній службі, газети випускав, брошури, — кажучи так, бранець помітно пожвавився. — Наскільки я знаю, підтримав гетьмана, коли той почав говорити про федерацію з Росією, але якщо там не буде більшовиків. Потім пішов із Києва, кинув родину, тікав аж до Парижа, там помер. А мене у вашу партію прийняли в тридцять дев’ятому. На фронт у червні сорок першого пішов добровольцем, — зробив невеличку паузу. — До Української повстанської армії теж перейшов добровільно. Дезертирував узимку, здався в полон. Відгукуюсь на псевдо Товкач.

— Псевдо — це прізвисько?

— Та називай, як хочеш. Тобі ж цікаво, чому я, росіянин з роду, воюю з ними проти вас? Бо наковтався радянської влади ще до війни. Не монархіст, але й не більшовик. Треба було цієї війни, аби все стало для мене на свої місця.