Читати книгу - "Анна Київська – королева Франції"

став: людиною. (Хоча Дефо, створюючи свого Крузо Робінзона, дещо й облагородив його, адже він навіть за 28 років перебування в самотині на тім острові не втратив нічого людського. Селкірк, який був прообразом Робінзона Крузо, живучи на своєму пустельному острові, з роками навіть почав було й мову забувати. Бо ні з ким було йому спілкуватися на тім острові. Ще б трохи – й перетворився на тварину (еволюція розвитку, тільки навпаки)).

Себто людина повинна щодень і все життя спілкуватися з людьми, тільки тоді її знатимуть і пам’ятатимуть. Без суспільства вона не може жити. І в той же час нічого немає легшого й простішого для людини, як випасти із суспільства. А що з воза впало (запевняє відоме прислів’я), те пропало. У нашому прикладі людина, випавши із суспільства, просто губиться (пропадає, зникає, щезає) і живучи серед людей, перестає бути людиною. Часом на неї просто не звертають уваги.

Хоча б ті ж таки пенсіонери. Особливо міські, які якогось дня, вийшовши на заслужений відпочинок, – стають нікому не потрібними, опинившись у ситуації, про яку кажуть: мавр зробив своє (себто відробив, як у нашому прикладі), мавр може піти… Чи то пак – зникнути, щезнути, пропасти…

І залишається таким непотрібним, усіма забутим, щоб у чотирьох стінах отупіло сидіти, або те ж саме робити на лавочці перед під’їздом.

І чим довше такий викинутий з активного життя залишатиметься самотнім, тим швидше його забудуть. Та так забудуть, що ніхто потім і не згадає, що був колись і такий… Згодом його поховають, але мине небагато часу, і вже ніхто й не пам’ятатиме (та ще за відсутності рідні чи неуваги дітей) про нього, та як і коли він помер і де похований. (Скажімо, де ви бачили в наш час таких друзів, які б не забували пенсіонерів?.. Міф!)

Не виключено, що про Анну Ярославну не збереглося ніяких даних про її життя після полудня віку, про дату смерті та місце поховання тільки тому, що вона ще раніше випала з суспільства і втратила з ним контакті, спілкування.

Спершу вона офіційно втратила титул королеви, викликавши певні пересуди своїм другим заміжжям, а після негаданої смерті ще і графа Рауля і зовсім опинилася в ситуації риби, викинутої на берег.

По смерті графа Анна Ярославна змушена була залишити графський замок, де вона була графинею, і повернутися до Парижа, до сина-короля Філіппа, улюбленця свого. Але спільної мови з сином-королем так і не знайшла, як і з його двором. Син зберігав у стосунках з матір’ю дипломатичну коректність, та й по тому.

Анна Ярославна при дворі сина – і це вона, мати-королева! – залишалася самотньою і нікому не потрібною. Вирішила повернутися до Санліса, де швидко й назавжди випала з суспільства. І – як результат – ні рідних, ні друзів, ні просто добрих знайомих… Ні взагалі людей, яким би вона була ще потрібна.

Сини її – король Філіпп і граф Гуґо – теж про рідну матір забули. Сьогодні це не дивина, що діти забувають своїх батьків, байдужі і неуважні до тих, хто їх породив. Сьогодні цим нікого не здивуєш, сьогодні це вельми поширене явище. А тисячу літ тому?..

І тисячу літ тому було те саме – людська порода не швидко змінюється. Та ще в кращий бік. Сини короля Генріха, як уже мовилося, забули про свою неньку рідненьку, яка, на відміну від їхнього батька, тоді ще була живою. Хоч і втратила на той час все, що до того мала. Як і віру в життя. І в його подальший смисл.

І це вона – королева Франції!

Сини, як це тоді водилося та й тепер водиться, були зайняті своїми справами, своїм життям – старший Філіпп троном та зміцненням королівської влади, яка тоді, ніде правди діти, була ще слабенькою, менший Гуґо – Хрестовими походами. Де вже їм було дбати про рідну матір! Хоч зовні все було ніби гаразд: сини були чемно-ввічливі з матір’ю (правда, від їхньої чемної ввічливості мати аж мерзла) та й те про людське око.

Суспільство забуло її ще живою. Крім слуг, вона більше ні з ким не спілкувалася, і гостей вельможних у неї вже не було. Вельможні гості втратили до графині-вдови будь-який інтерес. Не при владі ж вона, то й для чого вона їм? Як, між іншим, і вони їй. Вже не королева Франції і навіть не мати короля, якщо покинула його двір у Парижі на острові Сіті і перебралася в санліську глушину.

І Анна Ярославна, вчора ще у всіх на виду і всім потрібна, коли вона мала сотні друзів і тисячі тих, хто багнув її уваги, опинилася в самотині і забутті. Ніби вона до того й не жила.

Може, мав рацію історик М. Ф. Котляр: «Анна померла у Франції й була там похована. За довгі роки життя на чужині вона втратила зв’язок із батьківщиною, про неї там забули. Князівську родину роздирали усобиці, брати невпинно воювали один з одним. Нікому не було діла до далекої королеви-вдови. Можливо, саме тому не згадав про неї жодний давньоруський літописець…»

Її почали забувати і забули ще за її життя в санліській глушині.

Поховали королеву слуги, але й вони швидко забули про свою пані – нащо вона їм, мертва.

Творці хронік теж її забули і не згадували більше у своїх писаннях.

Час летить швидко, і наступні покоління вже не пам’ятали королеву Анну. Так закінчила життя Анна Ярославна. А чутки про те, що