Читати книгу - "220 маршрутів"

Чекаючи після уроків на зупинці коло “Лятавця”, краєм ока помітив наліпку. Таку, як Кайтек колись клеїв на своїх зупинках. Хлопець підійшов ближче.

НАПРИКІНЦІ ПОРОЖНЕЧА.

І СТРАХ

2003.01.17 320

QuaietSquadVleps

“Невже він і досі цим розважається?” Вони вже дуже давно не говорили про наліпки. Зараз Міколая хвилювали лише група й барабани. А це свіже, вчорашнє! Якийсь дивний текст, він мав би написати щось зовсім інше. “Наприкінці...” Малий думав, як він би закінчив таке речення. “Слава?” “Дружба?” Іще щось. Будь-що. Але точно не порожнеча. І не страх. Чому він не написав “любов”, якщо закохався в Меланію? А може, справа в тому, що вона дала йому відкоша? Може, це прояв розпачу? Але чому страх?

Окрім того, Кайтек не виказав і краплини сум’яття. А навряд би він зміг дивитися в очі комусь, кого так підступно дурить.

Минув тиждень. У школі Кайтек досі не з’являвся. Наліпку на зупинці хтось здер. Потім почалися канікули, і Міколай, хоч неохоче, поїхав з батьками на кілька днів у гори. Меланія обіцяла щодня перевіряти замки репетиційної. Хлопець знав, що вона дотримає слова. Зрештою, помітивши, як Малий не хоче їхати, батько купив найновіший замок “Gerda” і вставив його у двері клубу для додаткового захисту.

Протягом тижня в горах Міколай призабув свою образу на Кайтека, почав трохи за ним скучати, а насамперед — він дуже хотів провести репетицію, хай і без Макара. Ще з Буковини він написав смс-ку, але відповіді не дочекався. Коли подзвонив, мобільний Кайтека не відповідав. Може, у нього відібрали телефон під час якоїсь наліпкової пригоди, таке ж постійно трапляється? Домашній телефон теж мовчав. Може, друг з матір’ю теж подався кудись на канікули?

Коли Міколай повернувся до Варшави, він уже майже забув, що сердитий на Кайтека. І хоч він і знав, що питання Меланії треба якось вирішити, визначити дату репетиції було для нього важливіше. Тож хлопець вислав чергове повідомлення: “Заскочу до тебе десь о п’ятій”, але відповіді знову не отримав. Усе буде добре. Може, це звичайне непорозуміння? їм просто треба поговорити по-чоловічому. Гнаний якоюсь внутрішньою силою, він побіг на Африканську, перевірити, що відбувається.

— Кайтека немає, — почув він на порозі дому Борщевських.

— Але він у Варшаві чи поїхав? Я Міколай, ми граємо в групі, — уривчасто говорив хлопець, відчуваючи, що він тут не надто бажаний гість.

— Поїхав, — холодно промовила жінка, що відчинила йому двері, певно, мама.

— Надовго?

— Не знаю.

— Але ж розумієте, ми створили групу, домовились про репетиції, він не міг так просто поїхати, ні слова не сказавши. Це... Це просто нечесно! Так не роблять!

Жінка дивилася на нього порожніми очима. Не підтримувала розмови, не намагалася нічого пояснити. Міколаєві здалося, що вона просто хоче чимшвидше замкнути двері. Він їй не вірив. Кайтек, мабуть, сидить у себе в кімнаті, тільки чомусь не хоче з ним бачитись. Може, знову посварився з матір’ю?

— Скажіть йому, що я знаю про Меланію.

— Про Меланію? — повторила жінка.

— І що ми досі друзі. Скажете йому? — з надією запитав він, та подивившись на жінку, зрозумів, що думками вона деінде, і коли двері зачиняться, вона вже ні про що не пам’ятатиме. Йому доведеться самому сказати все Кайтекові. От лише як?

Протягом другого тижня канікул Міколай на собі відчув відносність часу. Він рахував дні до повернення Макара й чекав на спільні рішення щодо групи, сподівався нових пропозицій пошуку Кайтека, чий телефон мовчав як проклятий, і не мав жодного бажання вибратися на ділянки пограти. Саме тепер, коли ціла установка тільки й чекала на нього! Йому навіть з дому не хотілося виходити. Іноді він ще бачився з Меланією, але так, як колись, уже не було. Не до кінця з’ясовані обставини її спілкування з Кайтеком кинули неприємну тінь на Міколаєві почуття до дівчини. Було якось дивно, так наче обоє змушували себе знову відчути те, що, можливо, більше ніколи й не мало повернутися.

Між ними закралася ніяковість, мовчанка, очікування, що настрій зміниться — проте цього не відбувалося. Міколая навіть не дивувало, що всю вину за те, що відбулося між Меланією і Кайтеком, він підсвідомо покладає саме на дівчину. А для цього ж не було жодних підстав.

— Щоб ні для кого потім не стало несподіванкою, попереджаю одразу.

Йоланта Вербицька не звикла до такого початку дня. Міхал, вичепурений з голови до п’ят, напахчений, як парфумерія в день прем’єри нового аромату від «Адідас», став на порозі кухні.

— Синку, але ж навчання ще не почалося.

Він скривився, наче збирався перемогти матір у конкурсі сарказму.

— Ха-ха. Дуже смішно.

— Ні, я просто подумала...

— Достатньо, що я тут думаю, — сказав Міхал і потягнувся за курткою.

— Куди ти зібрався?

— На «Стадіон». Тобто на вокзал.

— Ти надовго?

— Радше так. Але про всяк випадок прибери тут трошки, бо, може, ми на хвильку заскочимо.

— Дякую, що попередив. Заскочимо? Тобто ти і...?

— Марта.

— Яка Марта?

— Та Марта, — відповів він і пішов.

Міхал роззирнувся й з огидою скривився. З перспективи Граєва Варшава була ніби ближче до цивілізації. Але тут, на автовокзалі «Стадіон», вона була схожа на центр нічого. В’єтнамські будки, що тягнулися до горизонту й незграбно товпилися під самими стінами «Стадіону десятиліття», перетворювали це місце на щось середнє