Читати книгу - "Поміж двох орлів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тарасе, Тарасе! Який король? Який гетьман? Вони далеко десь, а Мошко тут, порядкує як хоче. Замінити тебе треба було? От управитель і погнав твою матір. Надірвалася вона, сердешна... І через місяць тихо згасла. Останні дні коло неї був Амвросій. А коли вона померла, залишився жити у халупі. Бо не було сили повертатися в монастир. Через два тижні помер й він. Ми всією громадою поховали їх... Ось тут вони і лежать.. — закінчив розповідь Зосим.
Він поглянув на Тараса і аж злякався того, що побачив на обличчі.
— Я вб’ю його... — крізь зуби процідив Тарас.
— Тарасе, ти про це все життя шкодуватимеш... — спробував зупинити його дід Зосим.
— Одійдіть, діду! — рішуче відсторонив його Сопоха і швидкими кроками заспішив до коня.
Він легко скочив у сідло і поскакав до хати, де жив клятий управитель. «Тільки б він був удома... — неначе молитву, повторював про себе Тарас. — Тільки б не поїхав зустрічати гетьмана!»
Мошко був удома. Він застиг посередині подвір’я, побачивши, як невідомий вершник з ходу перескакує через паркан його обійстя. Упізнавши у невідомому ненависного йому Тараса Сопоху, Мошко злякався. Він спробував заховатися за дверима хати, але Тарас накинув йому на шию довгу мотузку, потягнув до себе. Управитель хотів було вирватися із зашморгу, але кожен його рух все більше затягнув на шиї мотузку...
— Що ти... собі дозволяєш? — хрипів Мошко. — На кого підняв руку? Я управитель... вельможного пана гетьмана... я все робив з його дозволу... Ти... ти холоп! Пан гетьман тебе не похвалить... підняв руку на його управителя...
Він витріщав очі, налиті кров’ю і хрипів.
А Тарас ще раз смикнув за мотузку і потягнув свою «здобич» до річки, до місця, що його селяни прозвали «проклятим»... На цьому вигині Стрвини найчастіше тонули сільські свині, тому його обходили стороною всі...
— Що ти... збираєшся робити? — хрипів щосили управитель. — Тобі це так не минеться... Пан гетьман не подивиться, що ти був у його війську...
Тарас під’їхав до потрібного місця, скочив з коня, пустив його попасом, ще раз перевірив на міцність мотузку і потягнув Мошка до води... Посередині «проклятого» вигину росла не менш «проклята» суха верба... Хлопець пам’ятав, як у неї двічі влучала блискавка, а дід Зосим розповідав історії, пов’язані з цією вербою...
Тарас прив’язав Мошка до верби, причому той увесь час крутився, волав, тому опинився прив’язаним якось боком, але хлопець не став поправляти, слушно подумавши, що недовго управителю так смикатись... А Мошко з Жахом дивився, як Тарас знімає з-за спини мушкета, достає з торби ще щось...
— Тарасе! Зупинися! Я ж знаю тебе змалку! Невже ти у мене стрілятимеш? — борсався Мошко.
Тарас насипав порох у дуло.
З жахом спостерігаючи за цими діяли, Мошко благав:
— Ні, ти не вб’єш мене! Твоя віра не дозволяє тобі вбити невинного...
Тарас дістав зі шкіряного мішечка круглу кулю і засунув у патрон.
Мошко хотів впасти на коліна, але не давала мотузка.
— Забери у мене все, що маю... У мене багато грошей. Дуже багато. Я все віддам тобі. Хочеш мою хату? Я віддам тобі. Тільки не вбивай!
Тарас Сопоха підняв мушкет, прицілився і, прошепотівши «Здохни!», натиснув на курок. Пролунав постріл. Куля влучила у груди управителя, там, де у нього мало бути серце...
Але Тарас у цьому дуже сумнівався.
Він продовжував стояти, обіпершись на зброю. Він оглянувся лише тоді, коли за спиною у нього зібрався чималий натовп на чолі з дідом Зосимом.
— Що ти накоїв, хлопче? — говорив той. — Що ти наробив?
— Помстився за всіх нас... — важко мовив Тарас. — І за маму, і за брата Амвросія, і за всі кривди, і за зачинену церкву...
— А що ж ми скажемо пану гетьману?
— Скажіть, що повернувся з війни такий собі Сопоха і вбив вашого управителя.
— А ти? Куди ти тепер?
— Далеко, діду... Дуже далеко. Туди, куди не дотягнуться руки гетьмана.
Тарас вийняв із сумки невеличку торбинку — всю свою платню за московську війну — і простягнув Зосиму.
— Ось тут усі мої чесно зароблені гроші, — сказав він. — Поставте на могилах нові хрести. А решту роздайте між людьми. Та й поховайте Мошка як годиться, хоч він і собака, але ж людина таки... І не поминайте лихом...
Перед Тарасом розступилися. Він підійшов до коня, поправив збрую, скочив у сідло і мовчки поскакав до перевалу...
Коли підйом на гору залишився позаду, Тарас Сопоха зупинив коня. Звідси, з високої гори, село і місто були як на долоні. Але Тарас не став милуватися (може, навіть востаннє) красою знайомих місць. Він зірвав з себе все, що тільки могло виказувати у ньому польського жовніра. Залишив лише чоботи, шаровари, сорочку і накинувши на плечі камізельку. Тоді узяв подаровану королевичем Владиславом шапку, відірвав медальйон, яким досі так пишався, скочив на вірного коня і, не озираючись, повернув на південний схід, туди, де далеко, на острові Базавлук, розташувалася незнана Січ і де його (він це знав) ще чекали...
Що було потімПольний гетьман Станіслав Жолкевський після успішної для нього московської війни отримав такий бажаний титул великого коронного гетьмана, а пізніше і великого коронного канцлера. Незважаючи на це, король Сигізмунд III Ваза і надалі не жалував свого підданого, хоч і не відмовлявся використовувати його військовий талант. У 1620 році Станіслав Жолкевський з сином Яном, племінником Лукашем, Михайлом та Богданом Хмельницькими вирушили на війну проти Османської імперії. У битві під Цецорою польські війська були наголову розбиті переважаючими силами султана. У бою загинули Станіслав Жолкевський
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поміж двох орлів», після закриття браузера.