Читати книгу - "На другому березі (збірник)"

поліпів. Кінчаю вже цю найдавнішу із балад про прадіда свого й океанічний вечір. Земля в орбіті завертається назад у молодість свою, в примарний сон праречі. Шаблями пройденими повертаю дні природи в мряковиння й первнів перші шуми: мов Божий стовп, стоїть мільйоннолітня ніч, в прадавньому хаосі землі й води всуміш. ПІСНЯ ПРО ДОЧАСНЕ СВІТЛО Вже не блакить — це вже блакитняви фонтани і небо неймовірне — в смуги звук потятий. О квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий, як ти, ненавиджений, плеканий і клятий! Глуха стіна нічого, що між серце й серце лягає, мов незнаного хвильна музика, чи це полуди тільки миршавеньке скельце, чи безмір вічного для серця завеликий? Колиско пристрастей, о наші пута й крила, окови найсолодші й хмелю найхмільніший! Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила, два напрями стерна одного людських рішень. Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліває і кров повітря — світло ллється із розщілин. Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк, те п'ю й, п'ючи, ще більше прагну серцем цілим. Тераси світла — гами щораз вищих звуків одна на одній вгору понад мряки мохом. — Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки. Це небо валиться, небесна катастрофа! Молюсь землі в червоному окропі крові і небо кличу тугою, що вічно ранить. Із уст моїх поганських спів тече Христовий, немов вино з води у Галілейській Кані. САМАРИТЯНКА БІЛЯ КРИНИЦІ Оперта об криничний мур — щербату ліру з пнів камінних — Ширяє думкою, куди пішов неземний чужоземець. Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків змінних, зажурно повторяють думу про нестаток цього світу. Хто він — отой в Господню винницю трудящих слуг наємець? Схиляється на цямрину, й душа її блакитна й біла здається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом. Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несміло розповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально. Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній. Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни, минає місяць квітів — звіть його трояндень! — світла повний. Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння. Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сім'я. Новину добру сповіщає вітер з лукомор'я травам, і сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих. У захист муз — блаженний гай — ісходить сонце поміж птахів і пильно правлять обряд меду запобігливі комахи. Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїть водою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше! Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше. Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим, ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає. І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворим в душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння й води живої ласки, що одна — одна всезаспокійна. Коли ось серцем линеш за натхненноустим чужоземцем,