Читати книгу - "Коли курява спаде"

— Панич — дурень, туси випив, коли був із пані китаянкою — його матір’ю.

— Однак чи можна бути переконаним, що за його спиною не стоїть якийсь розумник, який втинає капості? — спитав староста.

— Та що ти кажеш?! — розсміявся управитель. — Розумник за його спиною? Вмерти зі сміху можна! Тільки подивися на тих двох, що за його спиною, — того, що з карабіном, і того, що з обличчям мерця! Це і є його довірені особи. Вони схожі на розумних?

Я подумав, що оскільки цей староста Сунба надзвичайно відданий родині Мерці, у мене немає причин не любити його. Мені схотілося подарувати йому радість, тож я голосно заявив, що ми залишимось у старости Сунба ще на один день. Таким чином я хотів залагодити образу, якої завдав йому несвідомо. Обличчя старого старости відразу ж проясніло. Я потішився з того, що прийняв рішення, яке звеселило господаря.

Однак я відразу ж знову налякав їх своїм наступним оголошенням:

— Завтра ми влаштуємо тут полювання.

У наметі здійнялося гудіння, мов в осиному гнізді.

— Паничу, весною не прийнято полювати, — шепнув мені на вухо Аїр-молодший.

О Небо, я й сам згадав про це! Цього сезону всі звірі якраз виношують і вигодовують потомство, тож убити одну звірину означає відразу позбавити життя кількох. Тому в цей час заборонено полювати. Але я чомусь раптом забув про це важливе правило. Зазвичай, коли люди називали мене дурнем, я почувався задоволеним, коли пошивав їх у дурні, однак цього разу я відчув, що справді вчинив по-дурному. Однак вимушений був іти до кінця, інакше втратив би навіть звання дурня.

Щойно полювання почалося, як я зрозумів, що вони все роблять про мої очі, адже так багато людей і собак оточили лише один якийсь короткий і вузький гірський яр. Та навіть і звідти повибігало чимало звірини. Пролунали багато пострілів, однак жодна з тварин не впала. Довелося стріляти мені самому, але вбивши двох китайських водяних оленів, я також розвернувся й почав стріляти кудись у хащі.

Полювання поспішно завершилось, і я наказав згодувати вбитих звірів собакам.

По дорозі униз з гори я відчував, що на душі важко.

Староста Сунба їхав поруч зі мною. Тепер він переконався, що в мене з головою не все гаразд. Він був хорошою людиною й хотів, щоб я вибачив йому, тож сказав:

— І чому я, старий дурень, так поставився до тебе? Не приймай цього близько до серця, паничу.

Я хотів йому сказати, що я ж — дурень, однак побачивши щирий вираз на його обличчі, проковтнув ці слова й тільки зауважив:

— Іноді я теж буваю не таким.

Староста, побачивши таку відвертість з мого боку, поспішив запевнити:

— Я знаю, знаю!

Він зажадав від мене, щоб я погодився прийняти якісь ліки, які він хотів мені подарувати. Я погодився.

Тоді він подав мені якісь пістряві пігулки й сказав, що їх подарував йому один мандрівний монах і що вони містять силу вітру з озер і світло святих гір. Дивний рецепт, правда ж? У той день, коли ми виїхали із земель старости Сунба, дорога видалась дуже довгою, а сонце пекло так, що в голові мов гуло осине гніздо. Мені було нудно й мучила цікавість, тож я не витримав, розгорнув ті ліки й поклав одну з пігулок у рот. Я думав, що світло, яке в них міститься, проколе мене, мов меч, а вітер, який здійметься в животі, віднесе мене на небо. Однак насправді я відчув у роті смак сирої риби. Потім зробилось так, ніби в шлунку дійсно плаває риба. І тоді я почав блювати. Хвилі нудоти накочувались одна за одною, аж нарешті я навіть відчув смак своєї жовчі. Кульгавий управитель, погладжуючи мене по спині, сказав:

— Невже ти правильно його остерігався? Може, він і справді задумав тебе отруїти?

— А яка йому буде користь з того, що він отруїть одного кульгавого й одного дурня? — спитав я, однак ті ліки все одно потихеньку викинув у бур’ян при дорозі.

Потім я дізнався, що ті пігулки дійсно були надзвичайно цінними, і якби я їх з'їв усі, моя хвороба минулася б. Однак така вже була моя доля — я загубив чудодійні ліки, що їх мені подарував староста Сунба.

Ми провели в дорозі всю весну, однак об'їхали лише половину земель Мерці.

І