Читати книгу - "Залізна шапка Арпоксая"

— Ще болить? — співчутливо спитав Мишко.

— Болить, — жалівся Вовк. — І спина болить. Сильно ти мене вперіщив. Міг би й легше.

— Ти же сам мене просив: «Уперіщ з усієї сили. Щоб я смикнувся — і все». Не ображайся на мене. Я хотів тобі допомогти, — щиросердо впадав біля товариша Мишко. (Він уже забув, що зрадів можливості помститися Вовкові за байдужість до нього самого.)

— Я не ображаюсь… У тебе рука сильна, не здвигнула. Зуб стрілою з рота вилетів. Потрібно його знайти. Ось він… На кінці нитки висить. Дивно, білий, здоровий, а болів. Хай його…

— То все від нервів. Усі болячки від нервів. Так вважає моя мама. Вона фельдшер. Усіх родичів і сусідок лікує.

— У нас кожна жінка вміє лікувати. Знає спеціальні примовляння, трави цілющі. Вирваний зуб не викидають. У ньому частинка господаря і його сила.

— Он як. Жалкую, що свої зуби, які повипадали, не збирав. Ціле намисто б уже мав. Хоча… сил тоді в мене було мало. Ой, курява на дорозі піднялася. Скіфи на конях скачуть. Слухай, Борисе. Побігли наввипередки до Пурпурового палацу. Дядько Ахава великий майстерник розповідати. При цьому такі пози приймає, що вмерти від сміху можна.

— Гаразд, побігли.

— Ну, приготовилися… На старт! Увага! Руш!

Мишко біг з усіх ніг. Усе ж його чотириногий Борис перегнав. До колон примчав перший.

— Я перший добіг, — вигукував радісно Борис. — Я перший.

— Так не чесно, — не погодився Мишко. — У тебе чотири ноги. До того ж зі мною торба із залізякою.

— А у мене поперек болить, — знайшов і для себе вагоме виправдання Борис.

Він настовбурчив шерсть на карку й гарчав:

— Чому мене так боляче вперіщив? Правильно десятник сказав: ти безсердечний. А ще — жорстокий.

Мишко остовпів. Його образила невдячність Бориса.

— Ось який ти! Підлий! На тобі! На тобі! — підскакував Мишко і лупцював Бориса.

Між ними виріс кошлатий кінь. Під орудою вершника він розтрутив вовка з хлопчиком у різні боки.

— Що з хлопцем? На Вовка кидається. Готовий… тобто на смерть забити, — линув гугнявий голос.

— Не здивуюсь, якщо збрехав про шапку, — чулися й такі голоси.

— Давай торбу, — погрозливо скрипнув зубами Гундзя.

Вояк схилився з саурана і простяг у бік Мишка довгу руку.

Хлопчик, що притуляв до грудей торбу, позадкував. Ватага похмурих дядьків не зводила з нього нерухомих поглядів. Хіба що Вербичка з Липкою дивилися в нікуди і шерхотіли губами. Хлопчик огризнувся:

— Не дам.

— Ух, вовченя. Було б моє, ходило б… тобто шовкове, — погрожував Гундзя нагайкою.

— Мишо, що там у тебе? Покажи, хлопчику.

Мишко крутнувся.

— О, це ти — Скіле! Начальнику, я не бив Вовка. Не вір Гундзі.

— Кому, кому? — перепитав Скіл.

Вожак однією рукою притримував гарячого Берка, а другу підкладав награно вухо, щоб краще чути.

Десятник багатообіцяюче скрипнув зубами.

— Ух, було б моє…

— Вовк дуже просив мене, щоб я його вперіщив, — пояснив Мишко вожакові.

— Я тобі вірю, вірю, хлопчику, — солодко муркотів Скіл. — Дай торбинку.

— Я дам торбу, дам. Але нехай усі вояки знають: Вовк, або Борис, сам винний. Він назвав мене безсердечним. А так не чесно. Тому я його вдарив. А перший раз його тріснув, бо він сам мене про те просив. У нього болів зуб…

— Добре, добре, — ще солодше муркотів Скіл. — Тільки торбинку — давай.

— Ні, Скіле, ти не віриш мені. Я бачу, не віриш. Поки не повіриш, торби не віддам. Отак.

Мишко прийняв точно таку позу, як Агава на трибуні, коли повчав греків шанувати Афіну Палладу.

— Взяти, — коротко і владно наказав воєначальник царської сотні.

Мишко миттєво зорієнтувався: рвонув поміж Вербичкою і Липкою, менш похмурими типами. Але довгорукий Гундзя його перехопив. Хоча Мишко лупцював кривдника ногами, укусив його за поранений палець, той однаково міцно його тримав. До Гундзі підбіг Кувікало. Вирвав у Мишка торбу і передав її Скілові.

Гундзя таки реалізував своє бажання. Він тильним боком п’ятірні дав хлопчаку запотиличника.

У Мишка потемніло в очах. Сльози двома повноводими річечками струмували щоками. Він зігнувся до самої землі й мовчки плакав. Ніхто йому не вірить. Ніхто його не любить. Вовк, з яким він дружив, назвав його безсердечним і жорстоким. Плечі хлопчика здригалися.

Плакав би він довго. Адже образ на скіфів зібралося у його серці дуже багато. Наразі його насторожила тиша. Не піднімаючи голови, прислухався. Чув дзижчання мухи, обплутаної павутинням. «Побивається, бідна, у волохатих лапах павука, як перед цим я у лабетах гугнявого», — невтішно думав. Не втримався і вголос заплакав.

Раптом якась сила відірвала Мишка від землі. Він м’ячем злетів у синє небо. Сотня рук одночасно підкинули його, зловили і знову підкинула. Першого разу хлопчик, коли падав, злякався. Згодом ритмічне борсання в повітрі йому страшенно сподобалося. Він так знахабнів, що вимагав: «Ще, ще, ще підкидайте!» І вояки покірно виконували хлопчакові забаганки.

Мишко, наче птах, то злітав, то падав. З висоти вихопив зором під акацією Ахаву, Еліссу, Лулю та Вепра. Всі вони виглядали вкрай розгубленими.

Нарешті, Мишка, засапаного і безмежно задоволеного, вояки поставили на ноги. При цьому обережно притримували, щоб він не оступився і не впав. Мишко перебував немовбито в сосновому лісі. Навколо нього міцні, жилаві, засмаглі юнаки. Лиця їхні тверді, риси чіткі, наче вирізьблені з мармуру. А статури легкі, окрилені. Мить — і знімуться, і полетять на конях у степ.

Світ враз перевернувся.

– І-га-га! —