Читати книгу - "Таврований"

Базима особисто керував боєм. За прикладом комісара він постійно рухався по передовій. Підказував, переставляв бійців. Організовував доставку боєприпасів, взаємодію з підрозділами, які перебували від його ділянки з лівого і правого боку, відправляв до медсанчастини поранених…

В тридцятиградусний мороз у нього постійно мокріла спина. Точно він щойно вискочив з парної. Він раз у раз знімав хутряну шапку, щоб остудити свою наголо пострижену голову. Тільки вечором зітхнув вільно. Постріли з протилежного боку ослабли, а потім і припинилися зовсім.

Своє вагоме слово сказав Конотопський загін, який вдарив із засідки карателям в спину.

Цілий день думки начальника штабу були зайняті тільки тим, як відбити атаку. Хоча іноді в голові спливало: де комісар? Зазвичай він з’являвся то на тій, то на іншій ділянці бою. Сьогодні в розташуванні групи Базими він не з’явився жодного разу.

Тривога закралася в серце Григорія Яковича. Пішов по селу лінією оборони туди, де перебувала група, яку очолював комісар. Ще лунали рідкі постріли. За школою він побачив міномет, у якого клопоталися бійці під керівництвом Олексія Ілліча Коренєва.

Базима запитав, як справи.

— Дали гостям прикурити, — з гордістю промовив Дід Мороз. — Надовго запам’ятають.

Олексій Ілліч показав на поле, де лежали трупи ворогів.

Григорій Якович побачив на білому снігу темні плями. Звернув увагу, що одна з них повільно повзла назад, намагаючись сховатися за дрібним чагарником. Поранений — здогадався він.

Але не зняв з плеча автомат, не наказав бійцям прикінчити ворога. Настільки втомився.

Тут він згадав про те, що його сьогодні найбільше хвилювало. Запитав Коренєва:

— Де Руднєв?

Обличчя Олексія Ілліча спохмурніло:

— Хіба ти не знаєш? Поранило його.

Базима не знав, звідки у нього з’явилися сили. Він не пішов, побіг до хати, де розташовувалася медсанчастина. Недобрі передчуття оволоділи ним. В хаті тьмяно горіла лампа. На соломі, вже перев'язані, лежали поранені бійці. Начальник штабу шукав очима комісара.

До нього підійшла медсестра Галя Борисенко і сказала зі сльозами на очах, що комісар не може говорити. Зараз заснув. Стан його дуже тяжкий. Ворожа куля увійшла під лівим вухом, зачепивши гортань і язик, і вийшла крізь щоку праворуч, поруч з сонною артерією — комісар був на волосок від смерті.

Руднєв керував обороною центральної ділянки. Він з’являвся в найнебезпечніших місцях. Підтримував бійців. У розпал бою комісар побачив, що на лівій ділянці оборони, де більш люто наступав ворог, замовк кулемет. Фашисти наступали трьома густими ланцюгами. Намагалися опанувати крайніми будівлями села.

— Чому не стріляєте?! — Кинувся до кулеметників Руднєв.

В цей час ворожа куля потрапила йому в обличчя. Комісар повалився на сніг. З його щоки сочилася кров. Вона розтікалася на білому снігу. Відразу ж руки бійців підняли його зі снігу. Понесли в будинок, де розташовувалася партизанська медсанчастина…

Тут же начальник медсанчастини Діна Маєвська перев'язувала ноги Павловському. Він кривився від болю, але мовчав. Діна час від часу повторювала:

— Терпи, миленький.

А сама спритно орудувала тонкими пальцями, бинтуючи ногу Михайлу Івановичу.

— Доктор, я буду ходити? — Постійно повторював він одне і теж питання.

— Будеш. Дорогий.

Галя Борисенко повела начальника штабу за собою. На лавці біля печі в своїй старій шинелі з плямами крові, з забинтованим лицем лежав Семен Васильович. Виднілися тільки його закриті очі і підборіддя з губами. З рота комісара сочилася цівка крові. Це налякало Галю Борисенко. Вона кинула Базиму і зі словами «ой, лишенько» побігла до Діни.

Діна оглянула Семена Васильовича і не змогла приховати свого хвилювання:

— Не знаю, що робити. Не знаю!

Медики робили все, щоб зупинити кровотечу. Лице обернули бинтами. Але зупинити кров у роті ніяк не вдавалося. Жінки боялися, щоб комісар не захлинувся своєю кров'ю.

Григорій Якович підійшов до кожного пораненого, поцікавився самопочуттям. Затримався біля Павловського. Його група зазнала найбільших втрат. Бійці недавно влилися в загін. Їм не вистачало зброї та набоїв. Але люди трималися стійко. Залишили охоплений полум’ям хутір Травневий тільки ввечері за наказом командира.

Григорій Якович вийшов з хати. Комісар знаходився між життям і смертю. Стан його дуже важкий і невизначений.

«Ех, Семен, Семен! Що ти за людина. Ніяк не зрозумію, — думав з досадою начальник штабу. — Сам нас навчаєш, щоб командири не з’являлися в першій шерензі, спостерігали бій зі сторони. А сам як поводишся? Ходиш під кулями. От і отримав. Хто тепер буде вести і направляти з’єднання? Розробляти операції? Передавати бійцям багатий військовий і просто житейський досвід?»

Григорій Якович забув, що в цьому він один до одного копіює комісара.

Він пішов до штабу. Раніше Ковпак лише зрідка виходив з хати, щоб поспостерігати за боєм. Тепер сидів у приміщенні. Біля хати снували зв’язкові: чекали наказу та передавали повідомлення. Надійна охорона стежила за безпекою командира.

Звичайна штабна суєта. Григорій Якович не квапився в приміщення. Озирнувся. Ще горіли будинки та господарські споруди. Ще не зібрали і не віддали землі тіла десяти загиблих в бою партизан. Григорія Яковича щось «не гріло», що кілька сотень німців, угорців і поліцаїв назавжди залишилися лежати на підступах до села з веселою назвою. Всі вони не коштували одного його сусіда.

Опівночі близько ста партизанських саней покидало село Веселе, щоб не потрапити в руки ворогу. Стояла тиха зоряна ніч. Втомлені бійці мовчки йшли за саньми, потираючи долонями промерзлі обличчя.

Кожен розумів, що навряд чи доведеться відпочити цієї ночі. Стоянку запланували на хуторі на північ по річці Клевень. Загін