Читати книгу - "Дві Вежі"

Монотонна зневіра, безнадійна монотонність навіки оселилися в цьому забутому краю. Вогка, застигла зима не збиралася йти звідсіля. Тільки зеленіла ряска на поверхні каламутних калюж. Зів'яла трава і сухі гниючі стебла стирчали з туману жалюгідними пам'ятками давно забутого літа.

Близько полудня трохи прояснилося — туман розтанув і піднявся вище. Високо над цими згубними місцями, за сніжно-білими кучугурами хмар пливло золоте сонце, але знизу виднілися лише брудні сірі викрути, і світло, просочуючись крізь хмари, було позбавлене і барв, і тепла. Одначе Горлум жахався і скиглив навіть від такої невиразної згадки про денне світило. Він попросив перепочинку, і вони присіли на купі бурих тогорічних стебел. Ледве чутно шурхотіли сірі султанчики очерету і тверде листя осоки.

— Хоч би пташку сюди яку-небудь! — поскаржився Сем.

— Так, пташка б не завадила, — облизуючись, погодився Горлум. — Пташка — це добре… Тільки їх тут немає. Є вужі, гадюки, жаби. Багато зовсім неїстівних штучок. А пташок — ні, нема, — закінчив він жалібно.

Сем подивився на нього з огидою.

Минув уже третій день подорожі з Горлумом. Відпочивати було ніколи — зупинялися лише для того, щоб Горлум вибрав дорогу. Темрява застала їх вже в самім серці Згубних Боліт. Йти їм ставало дедалі важче, болота не кінчалися, гобіти брели ними зігнувшись, повторюючи точнісінько кожен рух провідника. Земля стала зовсім вологою, калюжі зливалися в озерця, вода плюскотіла під ногами, чорна й важка, і усе важче було вишукувати тверду землю та не провалюватися в бруд, що чвакає на кожному кроці. Істоти важчі, ніж ці троє, напевно не пройшли б через цю трясовину.

Ніч видалася темна; повітря начебто перетворилось на чорнильний холодець, прилипало до легень і заважало [210] дихати. Коли з'явилися сині вогники, Сем протер очі — напевно, привиділося від втоми. Спершу він помітив краєм ока один такий вогник — мигнуло вдалині і згасло. Потім зажевріли інші, подібні до полум'я невидимих свічок; раз у раз вони розліталися на різні боки, немов якісь невидимки струшували їх зі свого одягу. Ні Фродо, ні Горлум їх начебто не помічали. На Сема напала страшенна нетерплячка.

— Що це? — пошепки запитав він. — Що за вогні? Вони нас оточують! Це пастка? Хто нас ловить?

Горлум підніс голову — він стояв навколішках у воді і обмацував дно калюжі.

— Вони завжди кружляють так, — прошепотів він. — Блукаючі вогні. Свічки мертвих, так-так. Не звертай на них уваги. Не дивися на них. Не женися за ними! А де ж наш пан?

Сем озирнувся — Фродо знову відстав. Його не було ні видно, ні чутно. Сем повернувся на кілька кроків, але побоявся голосно кричати; він тільки покликав хрипко — і раптом наткнувся на Фродо в темряві. Той дивився на вогники, що пурхали довкола, і ніби щось розмірковував, руки його безсило опали, з них капав бруд.

— Пане Фродо, ходімо, — покликав Сем. — Горлум не радить на них видивлятися. Ходімо, потерпимо, поки не скінчаться ці кляті болота…

— Ходімо, — відповів Фродо, начебто прокидаючись. Поспішаючи повернутися до Горлума, Сем спіткнувся об якесь корчомаччя і впав обличчям до чорного затону, що відгонив огидним смородом. Шось засичало, вогники затанцювали, затремтіли. На мить вода затону здалася прозорим склом, а під ним… Сем вирвав руки з бруду, підхопився:

— Там… там під водою мерці! Горлум зітхнув:

— Так-так! Згубні Болота, Болота Мертвих, тому так і називаються! Не можна дивитися на воду, коли горять свічки мертвих!

— Хто це? Що це таке? — запитував Сем, тремтячи і чіпляючись за Фродо.

— Не знаю, — байдуже відповів Фродо. — Коли ці свічки запалали, я бачив щось у заводях. Глибоко-глибоко [211] під водою бліді обличчя. Так, я бачив. Одні похмурі, жорстокі, інші — гордовиті та скорботні. Багато таких… шляхетних і прекрасних, водорості переплели їхнє сріблясте волосся. Але вони усі мертві, усі гниють, усі зотліли. Від них йде мертвотне синє світло… Фродо закрив обличчя руками.

— Не знаю, хто вони такі, але мені здалося, що то були і люди, і ельфи… і орки теж.

— Так-так, — підхопив Горлум, — усі померли, усі згнили. Ельфи, люди, орки. Згубні Болота. Давно, давно була велика битва, про неї розповідали Смеагорлові, коли він був малим, коли в мене ще не було моєї радості. Велика битва. Люди-здоровила, мечі, стріли, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні, довгі тижні… З тих часів болота розрослися, затопили могили і розливаються далі…

— Але з часів битви при Дагорладі минули століття! — сказав Сем. — Мертві не могли зберегтися. Що ж це — зла мара?

— Хто знає? Смеагорл не знає, - відповів Горлум. — До них не можна дістатися, їх не можна торкнутися. Ми якось спробували, мій дорогесенький. Я спробував, але не дотягся. Немає! Вони всі давно мертві.

Сема пересмикнуло: він відгадав, навіщо Горлуму знадобилися мерці.

— Не хотілося б мені ще раз таке побачити! — відповів Сем. — Рушаймо скоріше звідси!

— Так-так, ходімо, потихеньку, потрошечки, — сказав Горлум. — Обережніше! Якщо гобіти впадуть на дно, потраплять у компанію мерців і запалять свої свічки… Тримайтеся за Смеагорла! Не дивіться на свічки!

Горлум поповзом потягся в обхід великого виру. Гобітам довелося, наслідуючи його приклад, стати на коліна. «Ще трішки, і з нас вийде чудова трійка Горлумів», — подумав Сем.

Після виру стрибали з однієї зрадливої купини на іншу, брели по коліно у воді, що тхнула тванню; вимазалися і просяклися духом боліт наскрізь.

Наприкінці ночі нарешті ступили на твердий ґрунт. Горлум сичав та лаявся пошепки, але, здається, був задоволений: [212] навпомацки, по запаху, завдяки особливій пам'яті, він впізнав місце, де вони знаходилися, і міг без вагань вести далі.

— Тепер уперед. Добрі, славні гобіти дуже, дуже стомилися, жахливо втомилися. Але потрібно скоріше вивести пана з кільця вогнів, так-так, обов'язково потрібно!

І він кинувся майже бігцем у плутанину очеретяних заростей. Гобіти, вибиваючись з останніх сил, поспішили за ним. Раптом Горлум затримався, засичав і став підозріло принюхуватись, знову роздратовуючись.

— Ну, чого стали? — розлютився Сем, неправильно зрозумівши поведінку Горлума. — Чого носом крутиш? Навіть якщо ніс заткнути, все одно сморід залишиться. І ти гарний, і пан Фродо, тут усе пропахнуло тванню…

— Так-так, і Сем теж. Бідненький Смеагорл чує, але він добрий, він терпить… Я хочу допомогти доброму пану. Вітер перемінився, погода міняється. Смеагорлові тривожно…

Горлум все ж таки рушив далі, але невпевнено; він увесь час поглядав то на південь, то на схід. Раптом по хащах пробігло якесь тремтіння. Мандрівники завмерли: здалеку донісся довгий, сумовитий крик, повний