Читати книгу - "Три товариші"

Тут розчинилися двері. Вийшов Жафе в піжамі.

— Добре, добре, — закивав він мені рукою, побачивши, що я ледве не перекинув столик, — добре, як тільки може бути в її стані.

— Можна мені туди?

— Ще ні. Зараз там служниця. Прибирає, миє тощо.

Я налив йому кави. Він примружив очі від сонця і звернувся до Кестера:

— Власне кажучи, я маю бути вдячний вам. Принаймні хоч на один день вибрався за місто.

— Це ви могли б робити часто, — зауважив Кестер. — Увечері виїжджати, а на другий вечір повертатися назад.

— Міг би, міг би… — відповів Жафе. — Хіба ви ще не збагнули, що ми живемо в епоху саморозтерзання? Багато чого можливого не робиться, і невідомо чому. Робота в наш час стала жахливою річчю, яка все інше подавляє — і лише тому, що багато людей не мають ніякої роботи. Як тут гарно! Уже кілька років я не бачив чогось подібного. У мене дві автомашини, квартира з десяти кімнат і досить грошей, а що маю від того? Що все це в порівнянні з отаким літнім ранком на природі! Праця — робиш як навіжений і все втішаєш себе ілюзією, що колись потім буде інакше. Ніколи не буде інакше. Сміх, та й годі — що тільки люди роблять із своїм життям!…

— Я вважаю, що лікар — один з небагатьох людей, які знають, для чого живуть, — сказав я. — Що ж тоді казати якому-небудь бухгалтерові?

— Любий друже, — відповів Жафе, — було б помилкою припустити, що всі люди мають однакову здатність відчувати.

— Вірно, — сказав Кестер, — але ж люди набувають фах незалежно від їх здатності відчувати.

— Це правда, — відповів Жафе. — Не так-то все просто. — Він кивнув мені: — Тепер можна… але спокійно, не турбуйте її, не давайте їй говорити…

Пат лежала в подушках, знесилена, ніби розбита. Обличчя зблідло, під очима широкі синці, бліді уста. Лише очі були великі і блищали. Надто великі і надто блищали.

Я взяв її за руку. Вона була квола й холодна.

— Пат, друже мій, — промовив я і хотів був сісти до неї на ліжко. Але тут помітив біля вікна блякле обличчя служниці, що з цікавістю вирячилась на мене. — Вийдіть звідси, — сказав їй роздратовано.

— Але ж я повинна затягнути гардини, — відказала вона.

— Гаразд, робіть своє діло і йдіть геть. Вона стягнула докупи жовті гардини на вікнах. Але все ще не виходила. Повільно почала сколювати їх шпильками.

— Послухайте, — сказав я, — тут вам не вистава. Забирайтеся звідси якомога швидше!

Вона флегматичне обернулась:

— Спершу кажуть пришпилити, а потім знов не треба…

— Це ти їй сказала про це? — спитав я Пат.

Пат кивнула.

— Тобі боляче від того світла? — запитав я.

Вона похитала головою:

— Краще, щоб ти мене сьогодні не бачив у такому яскравому світлі…

— Пат! — спохватився я. — Тобі ще не можна говорити! Але якщо в цьому вся причина…

Я розчинив двері, і служниця нарешті зникла. Я повернувся до Пат. Розгубленості як не було. Я навіть був радий, що трапилась та служниця. Вона відволікла мене в першу хвилину.

Адже це була страшна річ: дивитися на Пат, що в такому стані.

Я сів біля ліжка.

— Пат, — мовив я, — скоро в тебе все пройде…

Вона ворухнула устами:

— Вже завтра…

— Завтра ще ні, але через кілька днів. Тоді тобі можна буде встати, і ми поїдемо додому. Нам не слід було їхати сюди, надто вогко тут для тебе…

— Нічого, — шепотіла вона, — я ж не хвора, Роббі. Це просто якийсь нещасливий випадок…

Я поглянув на неї. Чи вона дійсно не знала, що хвора? Чи не хотіла знати цього, її очі неспокійно забігали.

— Тобі нема чого боятись… — шепотіла вона.

Я не відразу зрозумів, що вона мала на увазі і чому це було так важливо, щоб саме я не боявся. Я лише бачив, що вона схвильована, в очах був якийсь особливий, болісний, благальний вираз. І раптом у мене сяйнула здогадка. Я збагнув, що її турбувало. Вона думала, я боюсь її, хворої.

— Боже мій, Пат, — сказав я, — може, в цьому причина, що ти мені ніколи нічого докладно не розповідала?

Вона не відповіла, але я бачив, що так воно й є.

— Лишенько моє, — не витримав я, — за кого ж ти мене, власне, вважаєш?

Я схилився над нею.

— Полеж хвилинку спокійно, але не ворушись. — Я поцілував її. Уста були гарячі й сухі. Піднявши голову, я побачив, що вона плаче. Вона плакала беззвучно, з широко розплющеними очима, обличчя навіть не ворухнулось. Лише сльози котилися струмком.

— Ради бога, Пат…

— Я така щаслива… — промовила вона.

Я стояв і дивився на неї. Прозвучало лише одне слово, але таке слово, якого я ще ніколи не чув. Я знав жінок, але то все були випадкові зустрічі, побіжні пригоди, іноді пожартуєш годину, в самотній вечір — втеча від самого себе, від розпачу, від порожняви… Та я і не хотів нічого іншого, бо життя навчило мене покладатись на самого себе і ні на що більше або хіба що на товариша. І ось раптом побачив, що я можу чимось бути для людини, просто тому, що я існую, і що вона щаслива від того, що я з нею… Коли почуєш таке слово, воно звучить дуже просто, та коли вдумаєшся — це дивовижна річ, якій взагалі немає ніяких меж. Це щось таке, від чого твоє серце ладне розірватися, що може цілком змінити тебе. Це кохання і водночас щось інше. Щось таке, в ім'я чого можна жити. В ім'я кохання чоловік не може жити. А в ім'я людини — напевно.

Мені хотілося сказати їй що-небудь, але я не міг. Як важко підшукати слова, коли дійсно є що сказати. І навіть коли знаєш вірні слова, соромишся вимовити їх. Усі ці слова відносяться до минулих століть. Наша епоха ще не має слів для висловлення своїх почуттів. Грубувата розв'язність — це єдине, що їй підходить. Все інше — фальш.

— Пат, — сказав я, — ти мій справжній хоробрий друг.

В цю мить увійшов Жафе. Він одразу зрозумів, що тут робиться.

— Неймовірний успіх! — пробурчав