Читати книгу - "Шлях Абая"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Рахім уже здогадався, що перед ним «вчений Абіш-ага» з аулу Абая, про якого всі діти вже багато чули, але якого не всі ще бачили.
Абдрахману хлопчик дуже сподобався і, нахилившись, він погладив його густе блискуче волосся.
— А хто твій батько, Рахім-тай?
— Ата,— відповів він, і Дармен, розсміявшись, пояснив, що малий — остання дитина Даркембая.
— Нашому Дакену не щастило з дітьми. Всі повмирали малими. Старий дуже відданий йому.
Слова ці збентежили Рахіма, він випручався з рук Дармена, кажучи:
— Дармен-ага, я побіжу скажу батькові про вас!
І він побіг до невеликої закуреної юрти, що стояла посеред бідного аулу.
Абдрахман подивився йому вслід.
— Зайдемо, Дармен. Дакену треба віддати салем раніше, ніж іншим,— сказав він і додав: — У цього старого очі ще зіркі. Мені цікаво, що бачили вони за час нашої розлуки, за чим стежать тепер.
Даркембая вони знайшли біля юрти. Він сидів у затишку на шкурі лошати і, швидко махаючи маленькою сокиркою — шапашотом,— обтісував важку довбню, щоб нею забивати кілки. Видно було, що це для нього не праця, а скоріше приємність. Шапашот у його умілих руках врізався в дерево, як у масло, гладенько й чепурно обтісуючи довбню. Старий тепло відповів на привітання Абдрахмана, не кидаючи роботи. Юнак підсів до нього, з цікавістю дивлячись на точні і плавні рухи його рук, і заговорив так, наче вони розсталися вчора.
— Даке, мені здається, що життя не поскупилося для вас ні здоров’ям, ні силою, адже ж це, мабуть, найкращий його дарунок,— посміхаючись, сказав він.
Даркембай кинув на нього з-під сивих брів дружелюбний погляд і теж усміхнувся:
— Голубе мій Абіш, ти повторив те, про що недавно сказав і твій батько. Тут якось у одного з наших жатаків поламався віз, я вставляв спиці в колесо. Підійшов Абай, подивився і сказав: «Молодець, сила в тебе ще міцна!» І ще сказав мені: «Не піддавайся старості! Вже коли дістав такий дарунок, бережи його». Хороша він людина, добра зичить людям, особливо нам, бідним жатакам…— казав Даркембай, а сам ретельно тесав довбню. Потім він почав розпитувати Абдрахмана: — Вчитися закінчив, Абіш? Зовсім повернувся до аулу чи знову поїдеш далеко?
Той відповів, що зиму він ще вчитиметься, а навесні, мабуть, приїде додому ненадовго, поки не почне військову службу. А де йому доведеться служити, він ще й сам не знає.
— Значить, знову поїдеш. А коли ж тут житимеш? — сказав Даркембай і якийсь час стругав мовчки, явно невдоволений. Потім заговорив: — 3 того, що каже Абай, я зрозумів, що вчитися — справа хороша. Російське навчання просвітлює людину, робить її видющою. І руку її подовжує. Абай і наших жатаківських дітей віддав у науку. Я чув, ті, хто по-російському вчилися, вже людьми стали. Ось син Молдабая — Аніяр, син Муздибая, син киргиза — Омарбек уже осягнули науку і тепер користь приносять. От хоча б Садвокас: зібрав усіх синів жатаків — таких замурзаних, як мій Рахім! — і навчає їх грамоти. Нам, казахам, тямущі люди потрібні. Ось навіть і я, хоч старий, а навчився ремесла і теж комусь став потрібний! — неначе підсміюючись над собою, сказав він, показуючи майже закінчену довбню.
Дармен зважив за потрібне втрутитися.
— Даке, ви добре знаєте, як вас цінують в аулі,— і юнак обернувся до Абдрахмана.— Робота Дакена для жатаків — велика підмога, Абіш. Він і соху, і воза полагодить, зробить і лопату, і косу, і сапу, і сокиру…
— Можу й казан полагодити, і будь-який посуд! — з жартівливою поважністю підхопив Даркембай.
— Словом, став майстром і по дереву, і по металу,— говорив далі Дармен.— Про нього жатаки тепер кажуть: «Жив, жив кінь, а на старість пішов інохіддю!» Та він і сам задоволений, що в ньому виявилися такі здібності. Хоч йому вже сьомий десяток, а, бачиш, сам заробляє собі на життя, та й люди хвалять. Тим-то наш Дакен і каже, що казахам потрібні всякі тямущі люди!
Даркембай слухав його посміхаючись. Незважаючи на різницю у віці, вони звичайно жартували один з одного, як ровесники.
— Е, що там про мене, любий мій! — промовив Даркембай, підморгуючи Абдрахману.— Що я роблю? Якісь дурниці! Вдариш сокиркою — вийдуть сани, постукаєш молоточком— вийде віз. У нас є інші тямущі казахи, оті справді діло роблять. Їхня робота — тріскучі удари по струнах домбри та всілякі «арі-айдай бойдай-талай!»[33].
Дармен і Абіш зареготали.
— Не попадайся йому на язик, Абіш! У цього старого хватка ще міцна! — крізь сміх промовив Дармен, поглядаючи на дядька, який задоволено посміхався.
Але тут Даркембай повернувся до серйозної розмови:
— То добре, що ви вчитесь, а погано, що, навчившись, не повертаєтесь до аулу,— сказав він, звертаючись до Абдрахмана.— От син Молдабая поїхав у Ташкент, служить там. І ти такий саме маєш намір. Ніяк я цього не збагну. Батьки вас навчали, народ вас чекав, як чекають влітку соковитих ягід, а ви доспіли і не хочете принести користі народові. Хочете підніматися самі, дістати чини, при владі стояти. А ви гляньте, як один Абай на всю нашу округу випромінює світло! Та що він! Навіть отой балакун Баймагамбет, який грамоту знає не краще, ніж його кінь, а й той потерся біля Абая — і набрався знань. З ним поговориш — і сам розумнішим стаєш. Коли він ночує в мене і цілий вечір розповідає, що перейняв від Абая, я вгамовую спрагу, неначе до юрти підійшла багатоводна ріка… Одиноке дерево в пустелі завжди сохне, якщо навколо нього не проросте його насіння. Хочете досягти висоти — тягніться до неї разом з усіма паростками, а не поодинці…
Слова Даркембая вразили Абіша. У нього були свої потаємні думки, про які він не говорив навіть з батьком: Абдрахман не раз думав, як би уникнути військової служби, жити в аулі і самому навчати молоде покоління. І тепер слова Даркембая здалися йому голосом самого народу, що справедливо вимагав його допомоги.
До юрти підійшла Жанил з двома відрами молока.
Вона була набагато молодша за Даркембая. Походила вона з роду Бокенші. Коли там помер її перший чоловік, родичі-жатаки радили Даркембаєві одружитися з нею. Всі діти Даркембая від його першої дружини вмирали в ранньому віці. З народженням Рахіма в сім’ї встановилося повне й спокійне щастя. Жанил була саме тією людиною, яка була потрібна Даркембаю в наступаючій старості. Вона щиро поважала його, піклувалася про нього. Даркембай, якого Абай називав раніше сумним стариком, за останні роки наче помолодшав. Працьовитий взагалі, тепер він
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шлях Абая», після закриття браузера.