Читати книгу - "Чума"

– Можливо, ще нічого серйозного,- сказав Ріє.

Тарру лежав, витягтись на весь зріст, на постелі, його важка голова глибоко вдавилася в подушку, під ковдрою вимальовувалися обриси могутніх грудей. Температура в нього була висока, і дуже боліла голова. Він сказав Ріє, що симптоми ще надто невиразні, але можливо, що це й чума.

– Ні, поки ще рано робити остаточний висновок,- сказав Ріє, оглянувши хворого.

Але Тарру мучила спрага. Вийшовши в коридор, лікар сказав матері, що це схоже на початок чуми.

– Ні,- промовила вона,- це неймовірно, надто тепер. І одразу ж додала:

– Залишмо його в нас, Бернаре. Ріє задумався.

– Я не маю права,- відповів він. – Але місто не сьогодні-завтра буде оголошено відкритим. Якби не ти, я б узяв на себе цей ризик.

– Бернаре,- благально промовила мати,- залиш тут нас обох. Адже ти знаєш, мені тільки що впорснули вакцину.

Лікар відповів, що Тарру теж упорскували вакцину, але він, очевидно, так заморочився, що пропустив останнє щеплення й забув ужити необхідних заходів обережності.

Ріє пройшов до себе в кабінет. Коли він знову заглянув у спальню, Тарру помітив, що лікар несе величезні ампули з сироваткою.

– Ага, значить вона,- сказав він.

– Ні, просто запобіжні заходи.

Замість відповіді Тарру простягнув руку і спокійно витерпів крапльове вливання, яке сам не раз робив іншим.

– Подивимось, що буде ввечері,- сказав Ріє, дивлячись Тарру прямо в очі.

– А як щодо ізоляції?

– Поки нема ніякої певності, що у вас чума.

Тарру насилу всміхнувся.

– Ну, знаєте, це вперше в моїй практиці – вливають сироватку і не вимагають негайної ізоляції хворого.

Ріє одвернувся.

– Ми з матір'ю доглядатимем вас. Тут вам буде краще.

Тарру замовк, і лікар заходився збирати ампули, чекаючи, що Тарру заговорить і тоді він матиме привід озирнутися. Не витримавши мовчанки, він знову підійшов до постелі. Хворий дивився прямо на Ріє. На його обличчі лежав вираз утоми, але сірі очі були спокійні. Ріє усміхнувся йому.

– Якщо можете, поспіть. Я скоро вернуся.

На порозі він почув, що Тарру його покликав. Ріє повернувся до хворого.

Але Тарру озвався не зразу, здавалося, він бореться навіть проти самих слів, які ладні зірватися з його уст.

– Ріє,- промовив він нарешті,- не треба від мене нічого приховувати, це мені конче потрібно.

– Обіцяю вам.

Важке обличчя Тарру ледь скривила вимучена посмішка.

– Дякую. Умирати мені не хочеться, і я ще поборюсь.

Але якщо справа кепська, я хочу померти пристойно.

Ріє нахилився над ліжком і стиснув плече хворого.

– Ні,- сказав він. – Щоб стати святим, треба жити.

Борітесь.

Удень дошкульний холод ледь попустив, але тільки на те, щоб віддати надвечір арену навісній зливі й граду. Смерком небо трохи очистилось, і холод став ще різкішим. Ріє повернувся додому лише перед самою вечерею. Навіть не скинувши пальта, він одразу ввійшов у спальню, де лежав його друг. Мати Ріє сиділа біля постелі з плетивом у руках. Тарру, здавалось, так і не поворухнувся зранку, і тільки його смажні від гарячки уста зраджували всю напругу його боротьби.

– Ну, як тепер? – спитав лікар.

Тарру ледь здвигнув своїми могутніми плечима.

– Тепер гру, здається, програно,- відповів він.

Лікар нагнувся над ліжком. Під гарячою шкірою понабрякали залози, в грудях хрипіло, ніби там безперервно працювала підземна кузня. Хоч як дивно, але Тарру мав симптоми обох різновидів. Підвівшись зі стільця, Ріє сказав, що сироватка, мабуть, ще не встигла подіяти. Але відповіді він не розібрав: хвиля жару, що клекотіла в горлянці, поглинула ті кілька слів, які намагався пробелькотати Тарру.

Увечері Ріє з матір'ю посідали в кімнаті хворого. Ніч починалася для Тарру боротьбою, і Ріє знав, що ця запекла битва з ангелом чуми триватиме аж до світанку. Навіть могутні плечі й широкі груди Тарру були не найнадійнішою зброєю в цій битві, радше його кров, що тільки-но бризнула з-під шприца Ріє, і в цій крові таїлося щось сокровенніше, ніж сама душа, те сокровенне, що не дано виявити ніякій науці. А йому, Ріє, лишається тільки одне – сидіти й дивитися, як бореться його друг. По довгих місяцях безнастанних поразок він надто добре знав, чого варті абсцеси і вливання, допоміжні засоби. Власне, тепер його єдине завдання – очистити поле дії для випадку, який найчастіше не втручається, поки йому не кинеш виклику. І ось треба було змусити його втрутитися. Бо перед Ріє постав саме той вид чуми, який плутав усі його карти. Знов і знов чума напружувала всю свою міць, аби тільки обійти стратегічні перепони, виставлені проти неї, з'являлася там, де її не чекали, і зникала там, де, здавалося б, міцно вкорінилася. І знов вона постаралася збити його з пантелику.

Тарру боровся, хоча й лежав нерухомо. Ні разу за всю ніч він не протиставив натискові хвороби гарячкового борсання, він боровся лише своєю монументальністю і своїм мовчанням. І ні разу також не пустив пари з уст, наче бажав показати своєю німотою, що йому не вільно ані на мить відвернутися від цієї битви. Ріє здогадувався про фази цього болю лише по очах свого друга, то широко розплющених, то заплющених, причому повіки якось особливо щільно прилягали до очного яблука або, навпаки, широко розтулювалися, і погляд Тарру приковувався до якогось предмета або втуплювався в лікаря та його матір. Щоразу, коли очі їхні зустрічалися, Тарру робив над собою майже надлюдські зусилля, щоб усміхнутися.

Раптом на вулиці пролунали квапливі кроки. Наче якийсь перехожий намагається врятуватися втечею від якогось іще далекого шкварчання, яке наближалося з хвилини на хвилину і незабаром затопило зливою всю вулицю: дощ припустив, потім сипонув град, голосно барабанячи по асфальту. Важкі штори на вікнах зморщило від вітру. Ріє, який сидів у напівсутіні кімнати, на хвилинку відвернувся, дослухаючись до шуму дощу, потім знову перевів погляд до Тарру, на чиє обличчя падало світло нічної лампи при узголів'ї. Мати Ріє плела і тільки вряди-годи підводила голову й уважно придивлялася до хворого. Лікар зробив усе, що можна було зробити. Дощ перейшов, у кімнаті знов згустилася тиша, насичена лише німим бурмотом незримої війни. Розбитому безсонням лікареві ввижалося, ніби десь там, за межами тиші, чується неголосний ритмічний посвист, який переслідував його від перших днів пошесті. Жестом він показав матері, щоб вона пішла лягла. Вона заперечливо похитала головою, очі її блиснули, потім вона нагнулася над спицями, пильно роздивляючись вічко,