Читати книгу - "Доводи розсудку"

У Шропширі він проклинав свою сліпу гордість, свої нісенітні розрахунки, доки несподівана благословенна новина про заручини Луїзи з капітаном Бенвіком не дала йому змогу знову відчути себе вільним.

— Тут, — сказав він, — закінчилося те, що було для мене гіршим; відтепер я міг добиватися щастя; я міг вживати до нього заходів. Надто довго я чекав і мучився бездіяльністю й поганими передчуттями. У перші ж п'ять хвилин я сказав: «У середу я буду в Баті»; і я був у Баті в середу. Хіба ж я не мав права приїхати з надією? Ви не вийшли заміж. Ви могли зберегти свої попередні почуття, як я зберіг. Ще одна обставина мене підбадьорила. Я ніколи не мав жодного сумніву, що у вас багато залицяльників, але я добре знав, що ви відмовили одному з них, більш гідному, ніж я, і не міг не запитувати себе: «Чи не через мене?»

Про їхню першу зустріч на Мільсом-стрит можна було багато говорити, ще більше можна було говорити про концерт. Той вечір, здавалося, ввесь складався з незабутніх хвилин. На тій хвилині, коли вона ввійшла до Восьмикутної вітальні й звернулася до нього, на тій хвилині, коли з'явився містер Елліот і відторгнув її, на наступних хвилинах надії й відчаю він зупинився з особливим запалом.

— Бачити вас, — вигукнув він, — серед тих, хто, безперечно, не бажає мені успіху, бачити поряд із вами вашого кузена, який розмовляє з вами й посміхається, відчувати всі переваги цього шлюбу! Знати, що тільки про це й думають усі, хто в змозі на вас вплинути! І навіть припускаючи, що він вам огидний або байдужий, усвідомлювати, якою надійною підтримкою він заручився! Чи не було всього цього достатньо, щоб я виставив себе дурнем? Чи міг мій погляд не відбивати моїх страждань? А коли я дивився на вашу подругу, що сиділа за вами, пам'ятаючи минуле, знаючи її вплив на вас і не вміючи забути, що колись зробила її порада, — чи міг я на щось сподіватись?

— Ви могли зрозуміти різницю, — відповіла Енн. — Ви могли мати до мене більше довіри. Тепер усе зовсім по-іншому, і мені вже не дев'ятнадцять років. Нехай я тоді й не мусила слухати її порад, згадайте, однак, що ці поради були на користь розважливості й проти необачності. Я поступилася, здавалося мені тоді, почуттю обов'язку, але про який же обов'язок казати тепер? Вийти заміж за людину, яка мені байдужа, значило б непростимо знехтувати почуттям обов'язку заради найнещаснішої долі.

— Мені слід було б це зрозуміти, — відповів він. — Але я не міг. Я не зміг зробити вірних висновків із нещодавніх моїх спостережень про вашу вдачу. Я не вмів до них звернутись; їх затьмарили, їх заступили попередні почуття, які рік за роком завдавали мені нестерпного болю. Я міг думати про вас лише як про ту, яка знехтувала мене, як про ту, на кого я менше за всіх мав впливу. Я бачив вас поряд з тією особою, яка керувала вами в той жахливий рік. Я не мав підстав думати, що тепер вона має менше влади над вами. І я не міг так раптом перебороти себе.

— А я гадала, — відповіла Енн, — що моє поводження з вами могло б звільнити вас від сумнівів.

— Ні, ні! Ваше невимушене поводження могло бути всього лише наслідком ваших заручин з іншим чоловіком. Я був у цьому переконаний, коли вас покинув; і однак знову вирішив шукати зустрічі з вами. Уранці до мене повернулася надія, і я дозволив собі ще затриматись у Баті.

Нарешті Енн знову була вдома, і багато щасливіша, ніж хтось у цьому будинку міг підозрювати. Усі ранкові жахи й тривоги зникли після цієї розмови, і вона переступила поріг, сповнена такого щастя, яке їй навіть доводилось угамовувати хвилинними побоюваннями, що воно не може тривати. Їй неодмінно слід було побути на самоті, щоб заспокоїтися, і вона пішла до своєї кімнати й там у вдячних думках черпала твердість і безстрашність.

Надійшов вечір, у вітальні загорілося світло, збиралися гості. Це був усього лише звичайний світський раут, збіговисько тих, хто ніколи раніше не зустрічався, тих, хто зустрічався надто часто, пуста метушня, коло, надто широке для дружньої бесіди й надто вузьке для різноманітності суджень; але Енн жодний вечір ніколи не здавався таким коротким. Сяюча й гарненька від щастя, викликаючи загальне захоплення й анітрохи його не усвідомлюючи, для кожного створіння навколо себе вона знаходила добрі або поблажливі почуття. Був тут містер Елліот — вона його уникала, але жаліла. Були Воллізи, вона забавлялася, розуміючи, про що вони думають. Були леді Делрімпл і міс Картерет — скоро вони стануть для неї всього лише нешкідливими кузинами. Вона не помічала місіс Клей, і поводження батька й сестри з гостями анітрохи не змушувало її червоніти. З Мазгроувами розмовляла легко й невимушено; з капітаном Гарвілом задушевно, неначе з братом; з леді Рассел намагалася заговорити, але заважала таємниця люблячого серця; до адмірала й місіс Крофт вона відчувала щиру симпатію та жвавий інтерес, який та сама таємниця спонукала її приховувати; і раз у раз зустрічалася на хвилинку з капітаном Вентвортом, і весь час сподівалася зустрітися знову, і весь час усвідомлювала, що він тут.

Під час однієї з цих коротких зустрічей, коли вони обоє милувалися гарними тепличними рослинами, вона сказала:

— Я думала про минуле й намагалася судити безсторонньо про те, вірно чи ні я тоді зробила; і мені здається, що я зробила вірно, послухавши доброї поради своєї подруги, яку ви ще полюбите. Вона замінила мені матір. Зрозумійте мене правильно. Я не кажу, що вона не помилилася, даючи свою пораду. Мабуть, це був один із тих випадків, коли радити взагалі недоречно; що ж до мене, я б ніколи за подібних обставин не дала такої поради. Я хочу сказати, що мала рацію, послухавшись її, бо коли б я зробила інакше, коли б не розірвала заручин, я страждала б іще більше, тому що відчувала б муки совісті. Зараз, якщо це тільки згідно з природою людською, я ні в чому не можу зробити собі докір; і, якщо я не помиляюсь, у жінці тверде почуття обов'язку не є поганою рисою.

Він подивився на неї, подивився на леді Рассел і, знову глянувши на неї, відповів,