Читати книгу - "Не вурдалаки"

– А у нашої Даринки теж особисте життя не склалося й досі, – з сумом зазначила я. – До того ж, у неї не було свого житла, тож взяла кредит на п’ятнадцять (!) років. Тягнеться, як може, крутиться, як білка в колесі, та чи може мати статки простий вчитель у нашій країні? Щомісяця надсилаємо їй трішки грошей, Іринка допомагає, брати – теж, але у кожного своя родина, свої діти, яких потрібно забезпечувати…

– Ой-ой, дівчата, – це Василь до нас. – Бачу, засумували, носи повісили і сльози на кілочку. А я хочу вам нагадати, які ви колись були.

– Які? – майже в один голос спитали ми з Валею.

– Молоді! Веселі! Гарні! – сказав Вася та поклав на стіл світлину. На ній він нас сфотографував, коли ми жили у домогосподарки… Саме в той час я познайомилася з Романом, а Валя з Васею.

– Невже?! – зраділа я. – У мене була така фотографія, але вона покрилася пліснявою від вологості та повністю зіпсувалася, коли ми жили в чужій хатині.

– Тепер будеш дивитися та згадувати молодість, – сказав Вася.

Я подякувала та пішла до будинку віднести таку дорогоцінну світлину. Підігріла котлети, щоб гаряченьких докласти в тарелі. Коли повернулася, то Вася сидів дуже близько від Валі. Він обняв її за плечі та про щось весело розповідав.

– Про що воркуєте, голубки? – запитала я, кладучи котлети в тарілки.

– Про наше власне озеро, – поважно мовив Василь.

– Слухай його побільше, – посміхнулася Валя. – На дачі Вася вирішив більше не садити картоплю, залишити лише зелень та квіти, а на місці городини два літа поспіль рив котлован під озеро. І це попри те, що у нього хворе серце і лікарі не рекомендують великі фізичні навантаження.

– Справжнє озеро? – запитала я.

– Невеличке озерце, – пояснив Вася. – Скільки там тієї землі? На березі зробив дерев’яні лавочки…

– Уяви, Марійко, точнісінько такі лавочки, які були у тому парку, де ми познайомилися! – весело сказала Валя, і її очі запроменилися.

– Від сусідів відгородився не металевим чи бетонним парканом, а тином, який власноручно сплів з лози, на кілочки повісив глиняні глечики, а понад тином – квіти. Озерце наповнив водою, там навіть є справжні лілеї! – з жаром розповідав Василь. – Над нашим озерцем зробив дерев’яний місточок.

– А місточок навіщо? – запитала я Васю.

– Коли зацвіте кущ калини над озером, – таємниче мовив Вася, – запрошу Валюшу на побачення на містку!

Ми всі розсміялися, а Валя прихилила голову на плече чоловіка.

– Дивлюсь я на вас, – задумливо сказала я, – і, здається, не було прожито стільки років. Здається, що ви щойно побралися, і ваші очі світяться неймовірним коханням.

– А ми так і живемо, – посміхається Вася.

– А я знаю, чому так, – сказала я. – У молодості здається, що попереду занадто довге життя, що часу на кохання, для теплих слів дуже багато. З роками приходить усвідомлення, що час, який нам відведено для любові та радощів, невпинно скорочується.

– І його залишається з кожною прожитою добою на день менше, – додав Роман, який досі мовчав.

– Але життя нам ще дає шанс жити, нехай невеличкими, ковтками ніжності, любові та щастя, – мовила Валя та подивилася на Васю очима закоханої жінки.

…жовтня 1996 р

Ось і дописала останню сторінку свого щоденника. Списано лише дев’яносто вісім пожовклих сторінок, клітинка в клітинку загального зошита, а за ними – майже все моє життя. Коли починала вести щоденник, думала, що таких зошитів вийде не один і не два, бо життя здавалося таким довгим, майже нескінченним. А вистачило одного зошита. Виявляється, життя коротке. Воно схоже на спринтерський забіг: тільки-но був старт, не встигнеш схаменутися, а вже перед тобою фініш. Життя як постріл! Воно таке швидке, як гірська бурхлива річка, біжить швидко, вирує, долає перешкоди на своєму шляху. Життя било мене батогом, але, попри все, я відчуваю себе щасливою. Під чарівні звуки акомпанементу власної любові я раділа сходу сонця, чула, як тріскається лушпиння яйця і народжується пташенятко; я слухала, як бринять каплі роси на травах; я бачила, як розпускаються бутони квітів; я чула чарівну мелодію в дзюркотінні джерельця; чула розмову листя у верхівках дерев. У житті, вщент наповненому любов’ю до Романа, до діточок та онуків, до людей і своїх учнів, я навчилася ловити шматочки сонця, і цьому навчила тих, хто був поруч зі мною.

Коли я починала вести щоденник, то гадала, що буде час описувати до подробиць усі події, але вийшло так, що все життя кудись поспішала, і завжди не вистачало часу. Збиралася писати про все-все, а коли перечитала щоденник, то так вже вийшло, що мій щоденник – про кохання. І скільки ж у моїй любові ніжного та приємного, і яка вона щира! Моє кохання до Романа – всепоглинаюче, всепрощаюче, воно єдине у моєму житті, і тому – неповторне. І я не шкодую, що мій щоденник більше схожий на гімн коханню, нашому коханню.

Частина третя

Життя після щоденника

На п’ятдесятиріччя нашого подружнього життя з’їхалися не всі діти та онуки. Звичайно, ми не образилися, бо в кожного з них своя родина, діти, турботи. Хтось поздоровив телефоном, хтось приїздив раніше, а хто ще приїде. А взагалі було весело та гамірно. Цілий день не зачинялися двері, бо приходили сусіди, вчителі, з якими ми працювали, директор школи, були навіть колишні учні. Увечері роздивилися подарунки, й Андрійко увімкнув новий телевізор.

– Ось тепер матимете змогу дивитися вечорами якісне зображення, – сказав син.

– Натяк на те, що ми вже ні на що не здатні, окрім того, що переглядати мильні опери? – посміхнувшись куточком вуст, сказав Роман.

– Ні, – заперечив той. – Натяк на те, що вам потрібно більше відпочивати.

– Невже минуло півстоліття з того часу, як ми одружилися? – запитав мене Роман, коли ми залишилися наодинці.

– Хіба я думала в день одруження про наше золоте весілля? – мовила я. – Мені здавалося, що його справляють якісь старенькі бабці та дідусі, які вже від старості несповна розуму. Я й гадки не мала, що п’ятдесят років можуть пролетіти як п’ятдесят днів.

– І ми разом, – задумливо мовив Роман. Він помовчав, поринувши у свої думки, а потім сказав: – І це все дякуючи тобі. Пробач,