Читати книгу - "Маруся"

І знову — чорне провалля. Мирон не знав, коли він опритомнів — через день, тиждень, місяць? Опритомнів від того, що дуже хотілося пити. Лежав на соломі, а поруч ворушилися якісь люди. Лапайдух[68] дав йому води, потім грудочку цукру, вона, та грудочка, так гучно захрумтіла у нього в роті, що ледве не розкололася голова. Миронові здалося, що він уже не людина, а кінь.

Потім він побачив себе не на соломі, а в труні, застеленій сухою травою, і чудно було від того, що він лежав у домовині, а бачив себе збоку. Видів, як підійшла до труни мама Марія і сіла над ним.

— Що, обдурив іс мене, сину? — з докором запитала мама. — Казав, що сі вернеш домів, а сам умер. Лишив мя саму.

— Простіть, — хотів сказати Мирон, але сказати не вийшло, бо він був мертвий.

— Тато твій і брат загинули у бою, а ти сконав у гнилій соломі, як пес. Казав, що приведеш мені невістку, а де вона? Ото моя невістка? — мама показала очима в темний куток, де сиділа обстрижена жінка із запаленими божевіллям очима.

— Що ви, гаспиди, наробили? — раптом закричала обстрижена. — Він же любив мене за косу, а ви її відтяли!

Мирон придивився до нещасної і зрозумів, що він не мертвий. Ця жінка лежала на соломі поміж чоловіками давно й весь час голосила за своїм відрізаним волоссям. Мами Марії тут не було та й не могло бути.

Він відчув себе живим, але так, наче голова його лежала окремо від тулуба. Навіть почув над собою голос: «Живий». На тій голові, що лежала окремо, йому розімкнули ножем зуби і влили до рота якусь рідину. Він знов побачив, що довкола нього лежать на соломі люди. Це були напівмерці, вони ще подавали ознаки життя. Обстрижена жінка кричала, хтось стогнав, хтось марив, а той блював прямо в солому. Здавалося, що всі вони лежать у вогкій силосній ямі, повній смороду й нечистот.

Днів не було. Були тільки ночі й жовті липкі вечори.

Іноді йому здавалося, що вже видужує. Одного разу навіть побачив свого ангела-охоронця. Спершу відчув себе на ногах — стояв на вершині Альп серед голих скель, які раптом почали осідати вниз зі страшенним гуркотом. Коли гори обвалилися, він опинився на крихітному острівцеві серед безмежжя води. Вода тхнула кров’ю. Мирона охопив розпач, але невдовзі до нього підплив ковчег. На веслах сидів білий ангел.

— Не бійся, випливемо, — сказав ангел, і Мирон упізнав у ньому діда Чепурного із хутора Вищенького.

— А де Маруся? — спитав Мирон.

— Скоро вона до тебе прийде, — сказав дід Чепурний.

5

На їхньому шляху в напрямку Фастова лежало містечко Брусилів, яке своїм большевицьким духом дражнило ще Дмитра Соколовського. Тутешній волосний парком був завзятіший за повітовий, тому торік до Брусилова большевики навіть були перенесли на кілька місяців свій окружком із Радомишля. Тут у них був шапірограф, на якому місцеві «пролетарі» Боря Теслер і Яків Гохват друкували прокламації, а розклеювала їх Роза Гулько.

Коли Дмитро Соколовський провітрював Брусилів од большевицького сопуху, побувала в цьому містечку й Маруся, але тоді брусилівська совдепія відмоглася лише переляком. Місцеві крамарі зустріли отамана з хлібом-сіллю, сказали, що вони за Українську Народну Республіку, а що кілька людей іншої думки, то це діло таке, не буває отари без паршивих овець. Даруйте, пане отамане, сказали крамарі, і прийміть від нас коровай, десять мішків борошна, п’ять мішків цукру та солі трохи, ще й сім пудів гороху, примовляли крамарі, як по писаному, віддаючи отаманові свій пошанівок. Дмитро розм’як через «Українську Народну Республіку», потрощив лише парком, у якому, певна річ, не застав ні Борі Теслера, ні Якова Гохвата, спалив шапірограф, а Розу Гулько горбулівські козаки таки впіймали на містку через Здвиж, тільки що ж ти, чоловіче, зробиш з дурною дівкою — наклеїли їй на сідниці дві прокламації, печаті поставили та й відпустили.

Тепер же Брусилів, що лежав на їхньому шляху в напрямку Фастова, обсадився такою залогою, що сплоха не візьмеш. Тільки-но вчора зайшла сюди червона частина, піші й кінні, всі й не вмістилися в колишньому маєтку поміщика Олексія Синельникова. Хто воно й що — ніхто до пуття не знає, бачили тільки, що серед червоноармійців чимало китайців, ще, кажуть, є мадяри й лотиші. Зайшли до містечка, поки що нікого не чіпають, бо їх загодили харчами та горілкою ті ж таки крамарі.

Маруся оголосила ширшу збірку в лісі, що підступав до містечка із двох сторін, облаштувала свій штаб там-таки в Батиєвому урочищі, а в неділю зранку сама пішла в розвідку. Зодяглася, як сільська дівчина, в сіренький сачок[69], хустину закутала низько на очі, поклала в кошик півкопи[70] яєць і пішла немов на базар тією дорогою, що вела від села Озеряни до Брусилова.

Ранок був сонячний, але холодний, досвітній приморозок навіть прихопив калюжі тонким льодком. Містечко жило своїм звичним життям; Марусю давно дивувало, що, незважаючи ні на яке нашестя, люди так само сходилися на торговицю, базарували, справляли весілля, хрестини, гуральні гнали горілку (солодку брусилівську оковиту колись знали навіть у Києві), чинбарні чинили шкіру, дігтярні смерділи дьогтем, триповерховий Дриговий млин тепло пах борошном, і все те виблискувало проти холодного сонця черепичними дахами, яких у цьому містечку було більше, ніж де, адже брусилівська цегельня випалювала найкращу в повіті черепицю і під нею червоніли навіть дерев’яні воловні, що стояли по лівий бік од гуральні.

Маєток Синельникова стояв у старому липовому парку якраз обіч тієї дороги, що вела від Озерян до середмістя. Великий цегляний дім з прибудовами був обнесений червоним муром, наче тут зводилося не житло, а фортеця, і хоч господар давно накивав звідси п’ятами, саме тепер на вході до садиби біля залізної брами чатувала військова сторожа — два вартові у сірих шинелях і кашкетах з червоними зірками. Дуже кумедний вигляд мав один із цих стійчиків, бо до його шинелі зовсім не пасували лапті з обмотками. То були навіть не солдатські обмотки, а грубі суконні онучі, обмотузовані на литках сирицею.

З вигляду це були незлостиві хлопці, ніякі не китайці й не мадяри, звичайні кацапчуки, які навіть зраділи, коли наївна