Читати книгу - "Бот"

Оскар Штаєрман у супроводі… Кацуро. Японець ледве тримався на ногах. На щоках вигравав нездоровий рум’янець, очі гарячково блищали. Стефан Ермґлен зуважив такі самі, як і у Ндонґи, дрібні кров’яні цятки на підборідді та вилицях молодого японця. У тьмяному світлі гаража їх було майже не видно.

— Що це означає, найманцю? — з присвистом, злостиво запитав Кацуро.

Ріно повернув голову, опустивши руку на решітку радіатора.

— А ти як думаєш, азіате? Збираємось на дівок в Антофагасту.

— Що ти верзеш? Ти мусиш охороняти базу! Я забороняю залишати лабораторії, — японець хвилювався, його голос ламався і тріщав. — Кейтаро не санкціонував цю операцію!

— До сраки твого Кейтаро. Ми відбуваємо в пустелю і застосуємо газ. Усіх ботів, що не помруть від паралічу, зранку доставимо до лабораторій. Крапка.

— Як ти смієш говорити зі мною таким тоном? Ти забуваєш, хто тут…

Хедхантер, граючись, узяв до рук «Ремінгтона» і спрямував дуло на японця. Джеро та Ті-Джей, що курили коло воріт на одній лінії з Кацуро, метнулись врізнобіч, ушиваючись із зони обстрілу. Оскар Штаєрман зблід і відсунувся за спину молодого японця.

Німа ніякова сцена. Було чути, як завиває, розбиваючись об стіни «EN-1», пустельний вітер.

— На всяк випадок повідомляю, — розітнув тишу голос Стефана Ермґлена, — він заряджений.

Спливло ще кілька секунд. Ріно та японець пожирали один одного поглядами.

— Пішов ти! — зрештою просичав Кацуро і швидкими кроками, що геть не пасували до його хворобливого вигляду, забрався з гаража.

— Я не їду з вами, — задкуючи до виходу, прогундосив Штаєрман. Налаковане чорне волосся виблискувало металом у світлі підвальних ліхтарів.

«Уже мінус два, — подумав Хедхантер. — Спочатку Донґі, а тепер оцей дженджик. А ми ще навіть не виїхали за ворота». Вголос промовив:

— Ти сцикун, Штаєрмане.

— Я підкоряюсь старому Джепові. І Такеді. А не тобі.

— Ти нікчемне страшко, — вжалив язиком Ріно. — Баба! Після повернення я нагодую тебе лайном, страхопудна чилійська мавпо.

— Ти не повернешся! — верескнув чилієць і поспішливо ретирувався, побоюючись, що Ріно зопалу нашпигує його свинцем.

— Гівнюк! — чвиркнув Хедхантер, з гуркотом зачиняючи кришку капота.

LXVII

— Я розумію, нас лишилося шестеро, — похмуро зауважив Алан Ґрінлон.

Ріно не відповів, удавши, що зайнятий перевіркою шин.

— Хантере… — виступивши наперед, непевно промовив Стефан Ермґлен. — Я можу поїхати замість чилійця.

— Ти чого? — Тимур, який стояв поряд, витріщився на лікаря.

— Ти тямиш поводитися зі зброєю? — спитав Хедхантер.

— Я служив у ВМС[84] Швеції. Я знаю, як користуватися рушницями. А гранати кидати і п’ятирічне маля здужає.

За звичайних умов Ріно нізащо не взяв би Стефана. Ндонґа був вартий п’ятьох таких очкариків, що «знають, як користуватися рушницями». Але час був геть непідходящий для того, щоб перебирати людьми.

— Ти в команді, док.

Тимур придивився до миршавого фізіолога з темними, аж синіми мішками під очима. Навряд чи від нього буде багато користі, коли запахне смаленим. Аби не заважав. Хоча, як кажуть, картопля з маслом у сім разів ситніша, ніж нічого.

Перевіряючи запас ампул із атропіном, Тимур вибрав момент і підсунувся до шведа. Тихо поцікавився:

— Стефане, чому ти так вчинив? Тебе ж ніхто не примушував.

— Невже ти не розумієш? Ти ж бачив, чим вони тут займаються. Я маю сумніви, Тимуре, що нас із такими знаннями відпустять назад. Коли настане час розпрощатися з цим місцем, я хочу бути на боці людей, які зможуть вивезти мене звідси. Живим.

Тимуру пригадалась розмова зі Штаєрманом п’ятиденної давності. Швед мав рацію.

— Добре. Тоді удачі тобі сьогодні.

— Удачі нам усім…

У цей час Ріно і Джеро завершили огляд другого «Фольксвагена».

— Прошу на борт, джентльмени, — розв’язно кликав здоров’як. Передчуття колотнечі наелектризовувало його. Аж голос мінявся. І так було завжди. — Зберіться. Сьогодні ми мусимо відтрахати тих мудаків!

Обважнілі позашляховики виповзли з гаражного черева, минули загорожу і покотили на південь. У першому за кермом вмостився Ріно. Праворуч від нього сидів Тимур. На задньому сидінні тряслись Стефан з Аланом. У другому джипі їхали Френкі, Ті-Джей та Джеро. Френкі кермував.

LXVIII

Загін без проблем дістався лагун і повернув ліворуч.

Плато в цій частині Атаками було рівне і тверде, майже без піску, подекуди вкрите купками пожухлої жовтої трави, схожими на присипаних землею дикобразів (у Південній Америці такі називають пампа або пампаси). Місяць, мов вирячене око зі змазаним більмом, підсліпувато глипав на мертву рівнину. Джипи просувались уперед, не вмикаючи фар.

Далеко попереду вимальовувались чорні Анди.

О 01:20 обвішані бронею «Туареги» дістались траси № 23, виїхавши на дорогу поблизу покинутого поста дорожньої поліції. Ріно увімкнув дальнє світло. З того моменту аж до Сан-Педро стрілка спідометра не опускалась нижче 120 км/год. Френкі та компанія не відставали.

Через двадцять хвилин автомобілі досягли кільцевої дороги, що огинає Сан-Педро з південного заходу. Об’їзна траса підковою оббігає Сан-Педро-де-Атакама і майже торкається селища перед тим, як звернути на південний захід у напрямку Долини Смерті. Під’їжджаючи до повороту, Ріно сповільнився. Позавчора саме в цьому місці вони з Джеро спинялися перед тим, як заглибитись у село.

Позаду вискнули гальма. На панелі в машині Ріно заблимала рація.

— Ріно?… — рипнув динамік.

Тимур узяв переговорний пристрій до рук.

— Говорить Тимур. Слухаємо тебе, Джеро.

— У вас усе гаразд?

Тимур покосився на Хедхантера. Той злегка кивнув, не зводячи погляду з відкритої місцевості.

— Все окей, Джеро.

— Чому сповільнилися?

Тимур вдруге зиркнув на Ріно. Південноафриканець стенув плечима:

— Передай йому, нехай стежить за пустелею.

— Нічого серйозного. Ріно просить передати, щоб ви пильнували.

— Добре, зрозумів.

Джип сунувся з невисокою швидкістю: 30–40 км/год, не більше. Тимур притулив до очей ноктовізор і проходжався поглядом по пустелі. Крізь прилад плато проглядалось, як удень. Здавалося, наче дивишся на околиці Сан-Педро засвітла крізь товсті зелені скельця.

Зненацька Тимур зойкнув, з переляку смикнувши Хедхантера за рукав футболки.

— Стій!

— Що таке? — Ріно вгатив по гальмах. Голови Алана та Стефана втиснулися поміж сидіннями.

— У пустелі щось є…

— Де? — ґевал схопив прилад нічного бачення, стримуючи почуття колючого страху, що підіймалось йому з живота під горло.

— Праворуч. Там хтось лежить…

За кілометр від селища і за півкілометра від того місця, де спинились позашляховики, простягся мрець. Лежав на боку, ногами до дороги, наполовину затуляючи рукою обличчя.

Ріно потягнувся до рації.

— Джеро, ти бачиш? — прогудів здоров’як, натискаючи кнопку виклику.

— Так, Ріно. Це тіло.

— Наш клієнт?

— Ні, схоже, дорослий. По-моєму, хтось із місцевих. На вигляд років сорока.

Хедхантер облизав сухі губи. В ногах зсідалася неприємна дрож.

— Його тут не було. Ми були тут удень, і я добре пам’ятаю цю ділянку пустелі. Жодного тіла не