Читати книгу - "Аку-аку"

Решту шляху од патера Себастьяна до хатини Атана я спускався наосліп, пробираючись завулком уздовж кам'яної огорожі. Відшукавши хвіртку, я зайшов на подвір'я і постукав у низенькі двері. Атан з перев'язаною рукою відхилив двері і, впустивши мене, щільно зачинив їх. Ми сіли до столу, на якому горіла свічка. Під скатертю щось лежало і, коли Атан стягнув її, я побачив череп з вищиреними зубами. Череп був із каменю, але дуже скидався на справжній: два ряди зубів, випнуті щелепи, глибокі темні впадини, замість очей і носа. Зверху на цій зловісній скульптурі було дві загадкових круглих ямки завбільшки з ніготь великого пальця.

— Прошу, — сказав Атан, показуючи на череп. — Ось ключ від печери, тепер вона вже твоя.

Я так розгубився, що не знав, як поводитись. Але Атан був схвильований не менше за мене, і, перш ніж я встиг сказати якусь дурницю, він ткнув пальцем на ямки в черепі і пояснив, що вони весь час були заповнені порошком із кісток аку-аку: якби хто-небудь чужий доторкнувся до «ключа», то впав би мертвим на місці. Але стара Таху-таху сходила в печеру, обережно висипала порошок, і тепер мені нічого боятись. Весь час називаючи череп «ключем», Атан сказав, що я повинен зберігати його в себе під ліжком, а коли через два дні ми разом підемо до печери, «ключ» треба взяти з собою.

Я ніколи не забуду тієї картини: тьмяне світло свічки, за столом сидить Атан, а поруч лежить сірий череп. Я мимоволі здригнувся, коли, взявши череп, який тепер» був уже мій, побачив на стіні свою власну тінь. Свічка ледь блимала, говорили ми пошепки. Знадвору інколи чувся стукіт копит поодиноких вершників, що проїжджали повз хату. Як багато подій відбувається в селищі вночі!

Атан дуже просив мене, щоб того дня, коли ми готуватимемося їхати до печери, я пригостив його курандо для «доброго щастя». Я запитав, чи можна мені взяти з собою ще одну людину. Він спочатку рішуче заперечив, але, трохи подумавши, сказав, що печера все одно тепер моя і я винесу з неї всі фігури, тому, напевно, не буде великого лиха, якщо я візьму когось з собою. Коли ж він дізнався, що я хочу взяти Еда, то зовсім заспокоївся, його брат Хуан працював з Едом на розкопках в Оронго і сказав, що він добра людина. Але троє — нещасливе число, тому Атан вирішив запросити в печеру ще свого брата Естевана, «сільського капітана». Мені пощастило виторгувати дозвіл захопити з собою й фотографа. Тоді Атан заявив, що в такому випадку він мусить узяти когось третього од себе, тому що щасливими числами вважаються «два», «чотири» і «шість». Але він дуже просив більше нікого не брати, щоб мимоволі не розсердити аку-аку.

І ось настав великий день. Наш капітан поїхав до селища і привіз Атана, його брата Естевана та їхнього молодого приятеля Енліке Теао. Останній весь час працював з довговухими в бригаді бургомістра.

В таборі вже всі пообідали, їдальня була вільна, і стюард подав нам холодну закуску. «Сільський капітан» пошепки попросив мене задля «доброго щастя» зробити невеличкі подарунки братові Атану і тітці Таху-таху, яка погодилась передати мені печеру. Сьогодні вдосвіта вона сама спекла курку для аку-аку перед входом до печери.

Сідаючи за стіл, остров'яни перехрестились і проказали коротку застольну молитву. Атан зиркнув на мене невинними очима і пояснив, що це «отра коса апарте», ділком інша річ. Потім, нахилившись через стіл, шепнув, що перш як почати їсти, кожен з нас повинен промовити вголос по-полінезійськи: «Я довговухий з Норвегії. Я їм із норвезької земляної печі довговухих».

Ми вголос повторили по черзі ці слова, а далі розмовляли вже пошепки.

Лише тепер я зрозумів, що ми їмо в честь аку-аку і що саме для них призначалися слова про нашу спорідненість. Я знав, що Атан уже більше не думає, що. древні жителі острова дісталися сюди з Австрії: тепер і він, і всі інші довговухі впевнені, що принаймні їхній рід прибув з Норвегії. Найбільше їх переконав у цьому дебелий матрос з вогненнорудим волоссям, член екіпажу нашого судна. Зараз, під час трапези, про цю заплутану таємницю спорідненості дізналися, очевидно, й аку-аку.

До їдальні зайшов у своїх справах Ед, і я запитав, чи не можна й йому взяти участь у трапезі задля «доброго щастя». Адже він теж піде з нами до печери. Едові довелось повторити по-полінезійськи з явним американським акцентом, що він також довговухий з Норвегії й їсть з норвезької земляної печі довговухих. Далі ми вже вгощалися мовчки, а як щось і казали, то тільки пошепки. Розмови наших гостей про духів та печери були для нас такими ж незрозумілими, як для них незвичні наші закуски. Атан пожадливо вхопив ніж, яким ріжуть сир, і нагорнув собі ним масла, а скибочки лимона, замість того, щоб кинути в чай, поклав на хліб. Але, видно, все це йому дуже припало до смаку. Наївшись донесхочу, остров'яни пішли до більшого намету трохи відпочити: вирушати в нашу таємну подорож можна було тільки вночі, тому залишалося ще багато часу.

Години через дві після того, як стало темно, Атан покликав мене і сказав, що вже час іти. Він був серйозний і урочистий: по його очах видно було, що для нього передача печери іншому власникові — дуже важлива подія. Я й сам почував себе так, ніби вирушав у далеку незвичайну подорож, коли зайшов до намету попрощатися з Івонною і вийняти з поштового мішка під ліжком череп з ямками на маківці. Я зовсім не знав, як користуватися цим магічним ключем, і ніхто не міг мені про це розповісти. Я був першою людиною, яка тримала в руках такий камінь, не рахуючи, звичайно, тих остров'ян, що діставали таємницю в спадок. Івонна дала мені повну сумку подарунків для старої Таху — таху, і я вийшов із намету, попередивши Еда й фотографа, що вже час вирушати.

Ми повинні були проїхати джипом повз вівцеферму, що містилась на височині Ваїтеа в центрі острова, а потім напівдорозі між нею і селищем вийти з машини ї далі добиратись пішки. Для маскіровки ми набрали в багажник вузлів брудної білизни, і капітан довіз нас до вівцеферми. У Ваїтеа він зупинився і віддав вузли Аналолі, управительниці ферми, яка разом з кількома подругами прала білизну для експедиції; тут був єдиний на острові водопровід, що брав воду