Читати книгу - "Міцний кулак туарегів"

Що ж до Ісмаїлового від'їзду до Марракеша, то він не зможе взяти свою жінку з собою, бо мзабіткам суворо заборонено виїздити з країни, поки їм не сповниться п'ятдесят років. Хто ж той закон якимсь робом порушить, того навіки відлучають од релігії і виганяють з країни.

Слухаючи цю розповідь, Гасан збагнув, чому всі мзабіти схожі між собою — кругловиді, усі поспіль кароокі й присадкуваті.

Але Ісмаїл, який навіть і під час своєї розповіді не забував про питання честі й не мав ніякісінького бажання, щоб його вважали за боягуза, раптом сказав:

— Тож завтра на світанку хай будуть готові ваші рушниці та міхи з питною водою на два дні подорожування; про решту я подбаю сам.

І вже цілісіньку дорогу, аж до самого дому, він ні словечком не прохопився про завтрашню виправу.

Наступного ранку, за холодка, на подвір'ї стояло троє чорних віслюків. Хлопці притьмом осідлали їх, навантажили харчі і вирушили на північ.

Їхали мовчки.

Дорога круто здіймалася вгору. А за годину місто разом з долиною зникло на дні глибокої улоговини. Хлопцям здалося, ніби вони раптом загубилися в безмір'ї та безладді цих незліченних долин хебки, у яких хіба що Ісмаїл міг орієнтуватися по непомітних позначках, витесаних на камінних брилах через кожні півмилі дороги.

Тільки тепер Гасан усвідомив, як вони обидва залежать од Ісмаїла. А що, коли б з Ісмаїлом щось трапилося в дорозі? Тоді вони ніколи не вибралися б з цього лабіринте.

Тепер Гасан, щоправда, запізно, шкодував, що вони так нерозважливо жартували вчора, й сердився на Карембу. Адже через його дурість та легковажність вони так безглуздо піддали себе небезпеці. Карембу теж картався. Вчора він і не підозрював, що так розпалить поважного й поміркованого Ісмаїла. Може, відступити? Ні, на це не піде ні той, ні другий.

Ісмаїл сьогодні був не в гуморі, адже тільки він знає страшну небезпеку пустелі, на призьбі якої народився.

До того ж Ісмаїл забобонний і в душі боявся пастки лихого духа, мабуть, куди дужче, аніж ворожого війська.

Ранкова блакить неба тим часом поблякла, над скелями, над глибокими урвищами й над темними кратерами прірв скільки сягало око — затремтіло повітря. Сиве громаддя гострого каміння, на якому подекуди ще досі яскріли острівці трави, починало світитися, наче то був не сивий вапняк, а білосяйний мармур, розжарений у печі.

Від того починали боліти очі. Нікому не хотілося розмовляти.

Так вони тюпали до одинадцятої години ранку, а потім навіть слухняні віслюки вперлися і не захотіли йти далі. Довелося пустити їх пастися в затінку навислої скелі. Про їжу не думали. Вкрай змучені спекою хлопці незабаром заснули міцним сном.

О третій годині, трохи відпочивши, рушили далі. А о п'ятій вгледіли кляту гору Рас-Могабула…

Ісмаїл сказав, що їм пощастить, коли вони дістануться до гори ще завидна. Але попри всі зусилля, хлопці не змогли до неї доїхати. Швидко впала ніч. До смерті зморені мандрівники поїли й почали лаштуватися до сну біля прив'язаних віслюків. Аж раптом у глибокій темряві блимнуло червоне сяйво.

Коли б день забарився лише на півгодинки, вони б зіткнулися з тими, хто там, глибше, в ущелині, на когось чигав. Ісмаїл хотів потихеньку відв'язати віслюків і повернути назад, та Гасан стримав його:

— Адже ми їхали сюди, щоб подивитися на цих розбійників! Тепер якраз темно хоч в око стрель, та й місяць сьогодні, напевно, вийде не раніше як опівночі. Ми з Карембу потемки поповземо до вогнів. Може, почуємо щось. Коли вже ми так нерозважливо подалися в розвідку, то принаймні хоч дізнаємося, що то за люди й чого вони тут шукають. Передчуваю, що нас чекає несподіванка…

— Гаразд, — погодився Ісмаїл, аби хлопці не подумали, наче він боїться розбійників, — я поведу віслюків слідом за вами. Нашим сигналом буде крик пугача. Адже Карембу вміє добре наслідувати пугача!

Обидва набили рушниці й, тримаючи їх напоготові, босоніж поповзли по гострому камінню, яке тепер було не таке гаряче, як удень.

Не минуло й чверть години, як вони побачили велике вогнище. У червонястій заграві ясно вирізнялися три великі чорні вовняні намети, поставлені по-арабськи трикутником. Саме тієї хвилини якісь люди принесли гілки, кинули їх у вогонь і з палаючими смолоскипами підійшли до найвищого намету.

— Ні, це неймовірно! — злякано прошепотів Карембу. — У ватага цих підлих мерзотників такий великий намет…

Коли ж спалахнуло нове вогнище, стало краще видно великий чорний вовняний намет із зеленою завісою, які звичайно напинають у степу тільки головні шейхи наймогутніших і найчисленніших пастуших племен.

І майже водночас Гасан розпізнав у спалаху вогню кілька чорних облич з орлиними носами. Шаанби!

Поміж чорнолицими перед наметом сидів велетенський на зріст білий чоловік у білому просторому бурнусі наїзника з марокканським каптуром, опущеним на очі. Можливо, то був гордовитий володар табору. Ліворуч од нього сів білий хлопчик з чорною єгипетською фескою на голеній голові, а позаду вмостилися жінки в синюватому та зеленавому вбранні, з немовлятами на руках.

Юні розвідники почали відповзати назад і мало не наштовхнулися на Ісмаїла та трьох віслюків, що тихо жували жуйку.

— Обійдемо табір і непомітно, підкрадемося згори. Їм і на думку не спаде, що ми дивимося їм у казан!

Швидко домовившись, хлопці знову поповзли. Зненацька Гасан підсковзнувся і мало не полетів у безодню, обідравши до крові руки об гостре каміння. Але він навіть не зойкнув.

Десь за півгодини хлопці були вже біля низенького прискалка — першого з численних східців гори. На височині чотирьох метрів від табору зупинилися.

Від вогнища долинав плач дитини, яку заколисувала мати.

Згодом жінки ввійшли в намет, а чоловіки лишилися біля вогнища.

Гасан і Карембу розуміли, що пастухи на когось чекають.

Раптом тиху ніч розітнуло пронизливе шакаляче виття. Од вогнища відповіли. Ці голоси лунали знову й знову. Потім з чорної ночі виринули чоловіків тридцять з верблюдячими сідлами на головах.

«Мир вам! — привіталися прибулі І вам! — пролунала відповідь.

— Чи тут великий шейх Мухаммед-бен-Манзур? — голосно й шанобливо запитав ватаг вершників.

Карембу стис Гасанові руку так, що хлопчина, па смерть переляканий, мусив був боляче закусити губу, аби не скрикнути.

— Що ви принесли шейхові Мухаммедові? — озвався білий велетень і гордовитим порухом руки відкинув каптур з чола, щоб прибулі впізнали його.

— Слава аллахові, милостивий пане наш,