Читати книгу - "Вогнем i мечем. Том другий"

— А ти колись казав, добродію, що це було в Галаті.

— У Галаті було само собою, а в Криму теж. Бо якщо ти гадаєш, що на Галаті світ кінчається, то, певно, й не знаєш, де козам роги правлять. Нечестивців на цьому світі більше, аніж християн.

Тут у розмову втрутився Жендзян.

— Не лише татари можуть нам завадити, — зауважив він. — Я забув сказати вашим милостям, що мені повідав Богун: яр цей пильнує нечиста сила. Гладуха, котра стереже князівну, найбільша чаклунка і з чортами дружбу водить — не відомо ще, чи вона їх про нас не попередить. Правда, я маю одну кулю, яку сам над свяченою пшеницею відлив, бо ніяка інша відьми не візьме, але там іще, здається, охороняють підходи цілі полчища упирів. Доведеться вже вашим милостям подбати, щоб зі мною нічого не сталося, а то ще моя нагорода пропаде…

— Ах ти, трутню! — вигукнув пан Заглоба. — Ще б у нас боліла голова про твоє здоров’я! Не скрутить тобі чорт в’язів, а хоч би й скрутив, усе одно, бо ти й так за свою зажерливість варитимешся у пеклі. Я стріляний горобець, мене на полові не проведеш, тож зарубай собі на носі: якщо Горпина найбільша відьма, то я сильніший від неї чаклун, бо в Персії чорної магії вчився. Вона чортам служить, а вони мені, я міг би ними, як волами, землю орати, та не хочеться — треба ж думати про спасіння душі.

— Це добре, ваша милость, але цього разу все-таки скористайтеся своєю силою, бо завжди ліпше почувати себе у безпеці.

— А я більше вірю у нашу добру справу і сподіваюся на ласку Божу, — мовив Володийовський. — Нехай Горпину з Богуном охороняють чорти, а з нами хай будуть янголи небесні, супроти яких не встояти навіть найдобірнішій сатанинській раті; про всяк випадок я поставлю святому Михаїлові-архангелу сім свічок із білого воску.

— То вже і я одну поставлю, — мовив Жендзян, щоб мене їхня милость, пан Заглоба, пеклом більше не страхав.

— Я перший тебе у пекло запроторю, — відповів шляхтич, — якщо тільки виявиться, що ти дороги не знаєш.

— Як це не знаю? Нам би тільки до Валадинки дістатися, а там я уже із зав’язаними очима втраплю. Якщо поїдемо берегом до Дністра, яр буде по праву руч, а впізнати його легко: вхід до нього валуном загороджений. На перший погляд здається, що туди взагалі попасти неможливо, але в камені є дірка, крізь яку двоє коней упритул проходять. Тільки б добратися, а там ніхто від нас не втече, бо лише один до цього яру вхід і вихід, а стіни довкола такі височенні, що ледве птахи перелітають. Чаклунка вбиває усіх, хто туди без дозволу пхається, довкола чимало скелетів валяється, але на це Богун велів не зважати, а тільки їхати і кричати: «Богун! Богун!..» Тоді вона нас прихильно зустріне… Опріч Горпини, там є іще Черемис, котрий із пищалей добряче стріляє. Обох мусимо вбити.

— Нехай уже Черемиса, а Горпину й зв’язати досить.

— Спробуй-но, ваша милость, її зв’язати! Вона така сильна, що кольчугу, як сорочку, роздирає, а підкова у неї в руці аж хрускає. Хіба що пан Підбип’ята міг би з нею впоратися, але не ми. Та ви, ваша милость, не турбуйтеся, я маю для неї свячену кулю; ліпше, аби ця нечиста сила дух спустила, бо інакше побіжить за нами вовчицею, а на козаків витиме — тож ми не тільки князівни Гелени, а й своїх голів не привеземо.

У таких розмовах і розмірковуваннях минав час у дорозі. А їхали спішно, тільки й встигали минати містечка, села, хутори і могили. Прямували через Ярмолинці до Бара, а звідти вирішено було звернути до Дністра, на Ямпіль. Проїздили знайомими околицями, де колись Володийовський розбив загін Богуна і визволив із його рук пана Заглобу. Натрапили навіть на той самий хутір, де й заночували. Часом, правда, випадало їм ночувати і просто неба, у степу, де вже давав собі волю пан Заглоба, розповідаючи про свої давні пригоди, — ті, які з ним траплялися, і ті, яких ніколи не було. Але найбільше вони все-таки розмовляли про князівну і про її майбутнє визволення із чаклунчиної неволі.

Виїхавши нарешті з теренів, які охороняли загони й хоругви Ланцкоронського, вони опинилися у козацькому краю. Тут не лишилося жодного ляха, бо тих, хто не втік, винищили вогнем і мечем. Травень скінчився і настав спекотний червень, а мандрівці подолали лише третину довгої і важкої дороги. На щастя, з боку козаків їм ніяка небезпека не загрожувала. Селянським ватагам узагалі нічого пояснювати не доводилося — вони мали подорожніх за старшин запорозьких, а як час від часу хто й питав, пан Заглоба, якщо цікавився січовик, показував Богунів пірнач, звичайнісінького головоріза, не злазячи з коня, штовхав ногою в груди й валив на землю — інші, побачивши таке, враз давали дорогу, гадаючи, що не тільки свій іде, а й якесь велике цабе — інакше б не бив. «Може, Кривоніс, Бурляй або й сам батько Хмельницький».

І все-таки пан Заглоба частенько нарікав на Богунову славу, бо надто вже допікали їм січовики своїми запитаннями, через що й затримки чималі у дорозі траплялися. І не було кінця-краю розпитуванням: чи здоровий, чи живий? Чутка про отаманову смерть докотилася аж до Ягорлика і до порогів. А коли подорожні відповідали, що Богун здоровий і на волі, а вони — його посланці, їх цілували і частували, відкривали їм серця і навіть гаманці, чим хитрий пахолок пана Скшетуського ні разу не проминув нагоди скористатися.

У Ямполі їх прийняв Бурляй, прославлений старий полковник, котрий тут із військом низовим і черню чекав на буджаць— ких татар. Колись він навчав Богуна ратного ремесла, брав його з собою у чорноморські походи — в одному з них вони вкупі пограбували Синоп. Бурляй любив Богуна як сина і з радістю прийняв його посланців, без найменшої недовіри, тим паче що торік бачив при ньому Жендзяна. Одне слово, дізнавшись, що Богун живий і добирається на Волинь, на радощах учистив для гостей бенкет і сам на ньому добряче напився.

Пан Заглоба побоювався, щоб Жендзян, захмелівши, не сказав чогось зайвого, та виявилося, що хитрий,