Читати книгу - "Шоколад із чилі"

— Тоді чому ти просто не даси йому ще одного шансу?

— Не жартуй. Є речі, яких не прощають. А ти б на моєму місці дала ще один шанс?

— Так, мабуть, що так. Зрештою, твоїй матері дала ж…

— Другий шанс? Моїй матері? — Лінці здалося, що їй причулося.

— Лінко, прошу тебе. Вона мене колись покинула, ти ж не скажеш, що це приємно — усвідомлювати, що тебе хтось не хотів?

— Але ж вона намагалася тебе знайти!

— Тому я й подумала… Зрештою, яка різниця. Це твоя мати, не хочу її критикувати.

— І твоя теж.

— У тім-то й річ, що, мабуть, не зовсім.

Лінці не хотілося продовжувати розмову. Щоразу, коли Каська порушувала цю тему, їй робилося зле. Вона й сама не знала, що думати про мамину поведінку.

— Моя мати, — зітхнула Каська, — тобто моя названа мати… Чорт, я навіть не знаю, як про це говорити, бо відразу язик заплітається. Так чи сяк, вона цього не може збагнути. Мабуть, боїться, що мене занадто до вас тягне. Або що твоя мати… тобто наша… не знаю — нарешті схаменеться й мене забере?

— Так, твоя названа мати явно дуже непокоїться.

— Ти й не уявляєш, як.

Сестри замовкли.

— Ото ще халепа, га? — це риторичне питання обидві проказали одночасно.

* * *

Лінка мусила залагодити море справ, а залишалися тільки вихідні. Перед поїздкою треба було ще спакувати речі, приготувати якісь харчі, та передусім провідати пана Антонія. Ну, і матьоха. Відразу повернувшись із «зеленої школи» вона муситиме її складати, а часу, щоб підготуватися, у неї тоді зовсім не буде. Крім того, Лінка пообіцяла Лукашеві, що допоможе йому працювати в саду. Їй дуже не хотілося, щоб він сидів там сам, а пані Стася кружляла біля нього, мов той яструб.

* * *

Адріан спускався сходами. Щойно склав останній усний іспит. Чи відчував він якусь радість? Звичайно, хлопець негайно зателефонував батькові, той дуже втішився, та Адріан знав, що до тієї найважливішої, кому найдужче хотілося похвалитися своїми результатами, він подзвонити не зможе. Зрештою, у неї вже, здається, був хлопець. Адріан бачив, як вона спаленіла, коли зайшла розмова про поїздку. Тож тепер ані його випускні, ані будь-що, пов’язане з ним, її не цікавить. Що ж, він не нав’язуватиметься. Нічого вже не зміниш. А цей жаль, цей смуток, може, колись, минеться. Принаймні він на це сподівався.

ЧЕРВЕНЬ

Папка: Робочі копії

Від: adrian@priv.poczta.com

До: linka@gmail.pl

Лінко,

Я вже шкодую, що їду, але батько заплатив і тепер, мабуть, незручно було б відмовлятися. Крім того, я все-таки пов’язаний із цим ліцеєм, у мене там друзі. Хоча жоден з них навіть наполовину не такий класний, як Ти. Пишу цього листа, хоча, як завжди, його не надішлю, вранці, перед самої поїздкою. Прокинувся о четвертій і ніяк не міг заснути. Дуже переживаю, що побачу під час цієї поїздки, боюся десь на вас наштовхнутися й зробити якусь дурницю. Мабуть, Ти теж так почувалася, коли я розповів Тобі про Джил? Наче побитий пес, який нічого не завинив. Мені аж страшно стає, коли я про це думаю. Я й не уявляв, що це так боляче. Аж до вчорашнього дня. А Тобі ж було набагато гірше, бо я обманув Твою довіру. Я зрадив Тебе, а тепер почуваюся так, наче це Ти покинула мене.

Весь час думаю про Тебе. Щомиті.

А.

* * *

Лінка прокинулася запізно. Ну чому завжди перед чимсь важливим вона мусить проспати? Тепер їй до виходу з дому залишилися якісь півгодини. А вона не до кінця спакувалася та ще й мусила помити голову. Могла не поснідати й навіть відмовитися від бутербродів на дорогу, але брудною не поїде! Вийшла на десять хвилин пізніше, з мокрим волоссям, бутерброди, на щастя, зробила мама. Зглянулася на неї, зазвичай вона їх робила лише для Кая. Лінці аж часом ставало сумно, що вона більше не дитина. Так хотілося, щоб про неї хоч інколи хтось подбав. Нічого не вдієш, мабуть, цей час назавжди минув.

Коли сіла до автобуса, її серце гучно калатало. І зовсім не тому, що вона всю дорогу бігла. Лінка знала, що Адріан теж там. Одна справа перестрівати його часом у коридорі ліцею. Тоді можна відвернутися, вдати, наче не бачиш. Зайшовши до автобуса, Лінка помітила, що він сидить іззаду. Сама сіла посередині й усю дорогу відчувала його погляд.

«Зелені школи» в їхньому ліцеї мали велику традицію. Це були не просто екскурсії чи поїздки, а тематичні заняття. Уранці відбувалися уроки малювання й фотографії, по обіді читалися лекції, увечері всі переглядали кінофільми, їхнє обговорення часом тривало до ночі. Директорка, пані Кемпінська, пишалася цими «зеленими школами», бо це була її ідея, вона ж таки щороку вигадувала нову тему поїздки. От і тепер сиділа й усміхалася до себе. Ніхто, крім учителів ще не знав цьогорічної теми. Директорка заплющила очі й прислухалася до розмов учнів за спиною.

— Про що йдеться із цими темами? — запитала Лінка в Інес, яка, на щастя, сіла біля неї.

Лінка трохи побоювалася, що в автобусі їй доведеться сидіти самій. Вона не почувалася в цьому класі комфортно, та якщо під час уроків це ще було терпимо, бо треба було зосередитися на поясненнях учителя, то під час спільної поїздки могло бути справді неприємним. На щастя, Інес також не цілком уписувалася в Азорову компанію. Ну, і ще Оскар, та з ним Лінка воліла не сідати. Їй і так доводилося вислуховувати купу коментарів і кпинів. Мовляв, подружилася із жирним селюком. Вона не збиралася афішувати, що Оскар здається їй класним, але й відвертатися від нього теж не мала наміру. Оскар сів з якимсь хлопцем зі старшого класу, у якого теж не було пари, тож Лінку не мучили докори сумління. Хоча вона й знала, що той охоче сів би з нею.

— Гадки не маю. Здається, є якась провідна тема, і вся поїздка пов’язана з нею. Наприклад, патріотизм чи ще щось таке.

— Та ну! П’ять днів про патріотизм, умерти можна!

— Ну! Або про струм! І електромагнетичні хвилі!

— Про буре вугілля! І мідну руду!

Дівчата почали дуріти. Лінка уявила собі, як вони докладно аналізуватимуть поклади вугілля в кожній країні світу, а найголовнішою подією під час поїздки стануть відвідини шахти.

База, де вони мали розташуватися, була в чудовому місці в лісі, над озером, проте справляла